Розділ 7.2

Готуючись до вечору в барі, я хвилювалась як ніколи. Не щодня повідомляєш всім своїм друзям та знайомим, що ти повернулася до життя. Як вони відреагують? Чи злякаються? Мені б не хотілося їх шокувати. Та й була інша причина через яку я так сильно хвилювалась.

— Може, краще повідомити всім зарані? — спитала я, готуючи наперед вечерю. Приготування їжі мене заспокоювало. — Джулз могла б розповісти дядькові Неду, Джоані і нашим друзям.

— Як це — зарані? — Ровен витріщив на мене очі. — Ти хочеш впустити можливість ефектно повстати з мертвих?

— Не хочу всіх шокувати… — тихо сказала я, не наважуючись розповісти про справжню причину.

— Як мене, то можна шокувати? — губи Ровена сміялися, але очі виглядали серйозними.

— То ти, а то інші… І їх багато. Там же буде цілий натовп людей. І всі мене знають. Всі знають, що я померла, Ровене, — я відвернулася і втупилася в стіну, сподіваючись, що Ровен сам зрозуміє мої страхи і підтримає. — Як я можу взяти і ось так просто з’явитися перед ними?

Я стояла до Ровена спиною, але почула, що він встав з-за столу і підійшов до мене. Мить — і він накрив мої плечі своїми теплими й надійними руками, а потім обійняв ззаду, увіткнувшись обличчям в моє волосся.

— Ти соромишся, Тірше? — прошепотів він мені в самісіньке вухо, так тихо, що шкіра миттю вкрилася сиротами. — Я вже й забув, що колись ти червоніла від будь-якої дрібниці.

— Є трохи, — так само тихо зізналася я.

— Я знаю, звідки можна взяти трохи сміливості, — Ровен розтиснув обійми і потягнувся до шафки над моєю головою. — В мене є чарівне зілля.

Це «зілля» було мені давно відоме. Називалося воно віскі.

— Вип’єш трохи для хоробрості і зайдеш в «Смарагдову фею» як королева, — підморгнув мені Ровен, дістаючи склянки і наливаючи в них віскі.

Я взяла склянку з його рук і зробила ковток. Віскі приємно обпалив мені горло, зігрів зсередини. Я зробила ще один ковток, потім другий. Страх потроху розсіювався, розчинявся з кожним новим ковтком. Я впораюсь. Я здивую їх всіх. Я буду королевою цього вечору.

Закінчивши з вечерею, я спустилася вниз, до спальні. Ровен витяг з шафи мій одяг, який зберігав весь цей час. Він так і не зміг ні викинути його, ні віддати. Тільки деякі речі Сірі вдалося в нього випросити для себе. Я повільно перебирала одяг, згадуючи важливі моменти, які були пов’язані з ним. Я пам’ятала наші найкращі виступи, наші спільні свята й прогулянки. Я нарешті згадала все це і раділа відновленим спогадам як дитина.

— Поки ти вирішиш, що вдягти, то настане ніч, — пробурмотів Ровен, коли я вже втретє перебирала одяг, в якому зазвичай танцювала й співала в барі. — І ми нікуди не підемо.

— Може, я на те й розраховую.

— Та я вже всім повідомила, щоб йшли в бар, бо там буде така цікава програма, що вони пожалкують, якщо не прийдуть, — Джулз, яка прийшла півгодини тому, теж мене підганяла.

— Та зараз, зараз… — зітхнула я. — Я ж маю вибрати найкраще вбрання для мого повернення.

Після довгих роздумів я врешті-решт зупинила свій вибір на шкіряних штанах, черевиках на високих підборах, напівпрозорій чорній блузі, шкіряній куртці і капелюшку — вся в чорному, ефектна і спокуслива. Яскравий макіяж з червоними губами доповнював образ.

— І як я буду тебе цілувати з такими губами? — Ровен вдавано насупився, оглядаючи мене з голови до ніг.

— Ми йдемо в бар співати, танцювати і спілкуватися з друзями, — нагадала я. — Поцілунки почекають. Жив же якось всі ці роки без моїх поцілунків.

— Не жив, — Ровен на мить посерйознішав, згадавши ті роки. — Існував.

Я підійшла до Ровена впритул, обійняла його і притиснулася своїм лобом до його — наш особливий жест, сповнений більшої ніжності й тепла, аніж звичайний поцілунок.

— Готова? — Ровен подивився в очі і мені здалося, що в його небесній блакиті відобразилися смарагди моїх очей.

— Не дуже, — чесно зізналася, відчуваючи, як все всередині тремтить від хвилювання, — але ходімо. Час повертатися зі світу мертвих.