Розділ 6.5

Після галявини ми спустились до річки. Вода текла тихо й повільно, неначе боялась потривожити тишу дня. За нашими спинами шелестів ліс, ніби розповідав старі історії. Ми повільно йшли берегом. Річка то звужувалась між камінням, то розливалася ширше, відкриваючи вид на синю гладь озера попереду — таке спокійне, що навіть вітер не наважувався його чіпати. Дійшовши до озера, ми зупинились, милуючись одним з улюблених краєвидів. Саме тут ми любили плавати влітку. Тут між двома вербами я прилаштував лаву, на якій були вирізьблені наші ініціали. Вони трохи потьмяніли з часом, але їх все ще можна було розібрати.

— Наша лавочка! — Тірша підбігла до неї, радісно усміхаючись, ніби побачила старого знайомого, і присіла. — Вона досі тут!

— А куди б вона поділася? — я присів поруч і обійняв Тіршу. Після всіх цих років болю та самотності ми знову сиділи тут разом.

Сіра підійшла до нас і, хитро примружившись, видала:

— Треба розширятись. Бо я тепер сюди не влізу.

— Згоден, — кивнув я, не випускаючи Тіршу з обіймів. — Треба ще місця для сидіння зробити.

— І столик, — додала Джулз. — Щоб зручно було їсти.

Трохи посидівши на берегу озера ми вирушили до гори. Для нас з Тіршею ця стежка була особливою, як і печера всередині гори — вони пам’ятали як і прекрасні моменти, так і сповнені смутку. Вони були свідком наших почуттів і наших невдач. Підійнявшись, ми поглянули на місто — воно лежало внизу, ніби на долоні, таке далеке і одночасно близьке. Схопивши мене за руку, Тірша потягла в печеру. Схоже, їй не терпілося побувати там, де я її вперше поцілував.

Ледве ступивши в печеру, Тірша висвітлила ліхтариком плаский камінь в центрі, на якому ми надряпали ножем наші імена. А ще на цьому камені ми провели ритуал, який у книжці Джулз був відмічений як весільний.

— Скільки тут всього було… — Тірша присіла біля каменю і торкнулася наших імен. — Але ця печера нас об’єднала, — вона випросталася і, хитро примружившись, подивилась на мене. — Так, Ровене?

Погляд Тірші був таким красномовним, що я не стримав сміху. Я підійшов до неї, обійняв цю насуплену красуню, чиї губи трохи кривилися від стримуваної усмішки, і легенько поцілував.

— Ви тут не одні! — відразу ж нагадала Сіра.

— З тобою забудеш, — пробурмотів я, випускаючи Тіршу з обіймів. — Ну що, нагулялися, дівчата? Підемо обідати?

— Ти що пиріжками не наївся? — Джулз здивовано на мене витріщилася. — Особисто я ще не хочу їсти.

— Поки дійдемо — захочеш. А якщо ні, то йди розносити свої замовлення і заодно запрошення друзям ввечері до бару.

Ми покинули печеру і попрямували до воріт. Підходячи, я спіймав себе на одній думці й відразу ж її озвучив.

— Дивно, що ми досі нікого з друзів не зустріли. Куди вони всі поділися?

Не встиг я це сказати, як біля воріт побачив Кілліана разом з дітьми. Він про щось розмовляв з охоронцями, а його 10-тирічні двійнята крутилися навколо. Я широко усміхнувся, уявляючи, як друг зараз відреагує на Тіршу. Зараз він стояв до мене спиною і не бачив, що ми підходимо. До Кілліана залишилось кілька кроків, коли мене помітив його син, Фіонн.

— Татку, дядько Ровен йде! — голосно вигукнув малий.

— Таточку, він з дівчиною і усміхається! — так само голосно вигукнула сестра Фіонна, Фінола.

Кілліан різко повернувся і відразу ж застиг, витріщившись на Тіршу. Він мочав, так само, як і я, побачивши її вперше на моєму подвір’ї. Він не знав, що сказати, не розумів, що відбувається, а ми стояли навпроти нього і усміхалися.