Розділ 6.4

Вже за півгодини ми вирушили до лісу, взявши свіжоспечені, ще гарячі пиріжки і термос з чаєм. Я б волів взяти й пляшечку віскі або хоча б глінтвейн, але Сіра пробурчала, що я як не з горя п’ю, то від радості. Довелося вдати з себе гарного татка хоча б на кілька годин.

Ми йшли знайомою стежкою, опале листя шурхотіло під ногами, повітря пахло свіжістю і грибами, викликаючи бажання заглибитись в ліс і пошукати їх. Але сьогодні ми просто відпочивали. Сьогодні ми знову йшли разом з Тіршею нашими улюбленими маршрутами. Приємні спогади з нашої юності ніби пливли поруч, огортаючи нас своїм теплом.

— А ви не збираєтесь повідомляти друзям про повернення Тірші? — ми саме вмостилися на поваленій сосні на нашій улюбленій галявині, де ми вчились стріляти з Тіршею і познайомились з Джулз, коли вона поставила цілком логічне питання. — Вам не здається, що вони теж мають право порадіти?

— Мають, — погодився я, з насолодою кусаючи гарбузовий пиріжок. Все, що готувала Тірша, мало свій особливий смак. Ніхто інший не міг його повторити. — Але я маю право першим порадіти. Встигнуть ще!

— Не знала, що ти такий власник, Ровене, — Тірша притулилася до мого плеча і захихотіла. А потім, піднявши на мене погляд, запропонувала: — Давай сьогодні ввечері підемо в бар? Знаю, що не п’ятниця, але я хочу повеселитися як раніше. Поспіваємо, потанцюємо, заробимо трохи грошей — як у старі часи. Треба ж якось повертати борг Джулз.

Сіра аж в долоні заплескала від захвату. Ніби їй не 14 років було, а 7.

— Так, таточку! Ходімо! Я хочу побачити ваш виступ наживо!

І хоч мені дуже хотілося сховати Тіршу в свою підземну «печеру» і насолоджуватися її компанією на самоті, але я розумів, що наші друзі теж мають знати — Тірша знову жива.

— Добре, — я кивнув. — Підемо. Тільки треба позвати всіх наших до бару. Зробимо їм сюрприз.

— Я передам запрошення, — запропонувала Джулз. — Мені все одно треба пройтися містом і рознести замовлення старим людям. Вони на гору за ними не полізуть.

— Переїхала б до нас і не було б такої проблеми, — я вже вкотре пропонував Джулз оселитися в мене, навіть кімнату для неї окрему зробив, але вона вперто відстоювала свою незалежність.

— Не хочу. Це дім шамана. А я шаманка. Ти не розумієш, там…

— Особлива атмосфера, — в один голос закінчили ми з Сірою і розсміялися. Джулз любила повторювати фразу про незвичайну атмосферу свого дому.

— В першу чергу дядька Неда з Джоаною поклич, — сказала Тірша. Вона все ще притулялася до мене, така тепла і рідна.

— А нащо їх кликати? — здивувався я. — Вони ж і так ввечері в барі будуть.

— Вони що випивають щовечора? — тепер настала черга дивуватись Тірші.

Спочатку я не зрозумів, а потім до мене як дійшло! Це ж Тірша не знає, що бар «Смарагдова фея» тепер належить їм.

— Тобі що Джулз не розповідала? — я глянув на Джулз — вона похитала головою, теж усвідомивши, що Тірша не знає про бар. — Старий Крез вже давно віддав бар дядьку Неду. Тепер він з Джо там власник. Старий Крез надто старий для управління баром.

— Як чудово! То нам тепер зі знижкою будуть наливати?

— Та чого зі знижкою? Можуть, і безкоштовно, — дядько Нед дійсно часто мене пригощав, хоча Джо бурчала, що вони так збанкрутують. — Дядько Нед може. Поки Джо не бачить. Все ж таки вони купують алкоголь за власні кошти.

— Та мені достатньо і зі знижкою.

— Хоча, якщо ми знову почнемо виступати по п’ятницях і будемо приносити бару додатковий прибуток, то може й Джо зжалиться над нами.

Ми їли пиріжки, пили гарячий духмяний чай з термосу, багато говорили і сміялись. Ця тиха галявина знову ожила, знову стала свідком радісних моментів, про які я вже й не мріяв.