Розділ 6.3

Ровен, 2346

Ранок прийшов до мене теплим диханням біля шиї. Я згадав вчорашній день і серце стиснулося від суміші радості і страху: а що як мені дійсно все наснилося? Але ж знайомий аромат, тепло її шкіри… Я повільно розплющив очі і видихнув з полегшенням: Тірша була поруч. Вона ще спала, притулившись до мого боку,така рідна, вона усміхалась крізь сон. Я обережно прибрав пасмо темного волосся, що лежало в неї на обличчі, і, не стримавшись, поцілував її пухкі губи. Тірша смішно насупилась — як завжди, коли я її так будив — і ліниво розплющила очі.

— Вже ранок? — сонно пробурмотіла вона, дивлячись на мене своїми зеленими, мов смарагди, очима.

Під землею не було світанку, але Кілліан запрограмував освітлення так, щоб в певний час зранку воно вмикалося — плавно, тьмяно, імітуючи схід сонця. Прокидатись в суцільній темряві, як і залишати світло на ніч, марно витрачаючи електроенергію, не хотілось.

— Так, вже 9 годин, — я потягнувся до вимикача і увімкнув світло на повну. — Час вставати.

— А може, час поцілунків? — промуркотіла вона, притискаючись ближче.

Хіба я міг від такого відмовитись? Ледве губи Тірші торкнулись моїх, як пристрасть розгорілась з новою силою. Здається, ми ще не скоро наситимось одне одним.

За годину, коли ми вже вмилися й вдяглися і знову залізли у ліжко — просто щоб трохи полежати разом, побути наодинці, перш ніж зустрінемось з іншими людьми, в двері постукали.

— Заходь, Сіро, — відповів я.

Сіра просунулася в двері разом з великою тацею зі сніданком. Я підвівся, щоб допомогти їй і поставив тацю на стіл біля ліжка.

— Бачу, я вас не розбудила, — Сіра мала трохи зніяковілий вигляд. — Думала, що не варто до вас так рано йти, але снідати на самоті не хотілося…

— Ми прокинулися ще годину тому, — я взяв чашку з кавою і з насолодою зробив кілька великих ковтків. Не те щоб я виспався, але я звик вставати рано.

— О, сніданок в ліжко! — Тірша відразу ж підвелася, зручно вмощуючись на ліжку. — Від тебе таке рідко отримаєш, Ровене, хіба що каву.

— Де я і де приготування їжі? — усміхнувшись, я взяв одну з тарілок, на якій був омлет і квасоля в томаті, і простягнув Тірші. — Бачиш, як добре мати дітей?

Я не втрачав надії вмовити Тіршу народити дитину. Тепер, коли вона дивовижним чином стала молодшою за мене на 10 років, в мене буде більше часу для цього.

— Добре, якщо дочка. А от якби в тебе був син, Ровене, то ти навряд чи дочекався б сніданку у ліжко, — Тірша знала що відповісти.

Спробувавши омлет, вона похвалила Сіру і поплескала на ліжку біля себе, запрошуючи і її сідати поруч. Ми всі разом сиділи на ліжку і снідали — як справжня родина. Поївши, ми обговорювали плани на день — я хотів прогулятися в ліс, до озера і в нашу печеру. Тірша була тільки «за». Сіра ж мовчки сиділа поруч, притулившись одночасно до мене й до Тірші і мала не менш щасливий вигляд, ніж я.

Обговоривши все, що хотіли, ми піднялися нагору. Тірша хотіла напекти пиріжків і зробити зарані щось на обід — щоб коли ми повернулися з прогулянки, все вже було готово.

Я знову дивився, як Тірша готує. Разом з Сірою. Дивився і згадував свій сон. Тепер він перетворився на реальність і це здавалося найбільшим дивом у житті. Тірша пурхала на кухні, немов метелик — легка, граційна, ніби народилася для готування. Вона замішувала тісто, різала овочі на суп, тушкувала м’ясо, яке я днями вполював у лісі, а я не міг відірвати від неї закоханого погляду. Таким щасливим я себе вже багато років не відчував. Я навіть не думав, що зможу знову відчути те щастя. Адже як я міг бути щасливим без моєї Тірші? Але вона повернулася, а разом з нею повернулося і щастя в мою душу і в мій дім.

Я так замріявся, спостерігаючи за моєю смарагдовою феєю, що не помітив, як на кухні стало на одну людину більше.

— Я вам не завадила? — тихий голос Джулз, сповнений теплої усмішки, повернув мене до реальності.

— Джулз!!! — я підхопився і, в три кроки здолавши відстань між нами, згріб Джулз в міцні обійми. — В мене слів не має… Не знаю, як тобі віддячити…

— Можна грошима, — весело сміючись, Джулз вибралась з моїх обіймів. — Я купу грошей витратила на ту шаманку. В мене майже нічого не залишилось. А жити на щось треба. Ти не подумай, — Джулз раптом знітилась, — я не стала корисливою, але я дійсно витратила майже все, що в мене було.

— Та без питань, — я був ладен віддати Джулз всі гроші світу, але і їх було мало, щоб віддячити їй за повернення Тірші. — Ти снідала? Пиріжки ще не готові, але Сіра може приготувати тобі омлет.

— Та я не голодую! — Джулз розсміялася. — Просто прийшла подивитись, як ви тут. І дізнатись, чи ти не сердишся на мене, Ровене…

— Серджуся? — я дивився на Джулз на всі очі і не розумів: вона серйозно зараз чи жартує? — Та я зараз найщасливіша людина на світі!

— Я просто… боялася, що ти будеш злитися, бо я тобі нічого не сказала… Стільки років приховувала, що Тіршу можливо повернути…

— Я не злюся, — можливо, я мав би злитися, адже я стільки років страждав, але зараз злитися зовсім не хотілося. Надто вже щасливим я був. — Тільки не розумію, чому ти мовчала, Джулз.

— Я не була певна, що нам вдасться повернути Тіршу і не хотіла давати тобі марних надій. Ти й так злився, коли я намагалася знайти душу Тірші… — Джулз більше не усміхалася, вона дивилася на мене з трохи сумними, винуватими очима. — Я боялася, що коли розповім тобі про таку можливість, а нічого не вийде, то тобі ще сильніше боліти буде. Я не хотіла, щоб ти ще більше страждав. Розумієш, Ровене?

— Розумію, — запевнив я її. Мені не хотілося, щоб Джулз відчувала провину за своє мовчання. — І не злюся. Підеш з нами на прогулянку?

— Звісно, — кивнула вона.

— Тоді завари чаю в термосі, — обернулася до неї Тірша. — Зараз я суп доварю й пиріжки допечуться і ми підемо.