Розділ 6.2

Я підвелася з подушки і сіла, розглядаючи його, замріяно ковзаючи його ідеальним тілом і таким рідним обличчям. Без бороди Ровен здавався молодшим, майже моїм ровесником. Справжній вік видавали не ледь помітні зморшки навколо очей і на лобі, а очі — вони надто багато пережили за ті роки, що мене не було поруч. Та й до зустрічі зі мною його життя не було легким і безтурботним.

— Сидиш тут в моїй футболці, ніби нічого не трапилось, — пробурмотів Ровен, наближаючись до ліжка.

— Можу взагалі її зняти, — я грайливо усміхнулася, схиливши голову набік.

Не чекаючи його відповіді, я зняла футболку, недбало кинула її на підлогу і, схопивши Ровена за край халата, потягнула до себе. Він не чинив опір, і ми нарешті опинилися в обіймах — палких, пристрасних, але водночас ніжних, ніби ми не просто тіла торкалися, а душ одне одного. Халат Ровена полетів кудись на підлогу, до футболки і нічого більше нам не заважало. Його губи торкалися моїх, руки ковзали тілом, а всередині все пульсувало від бажання — ми разом! Нарешті ми з Ровеном по-справжньому разом.

— Тільки б не прокинутися… — прошепотів Ровен мені на вухо. — Тільки б ти не була сном, Тірше…

— Хіба це схоже на сон?.. — я легенько, але відчутно прикусила його губу.

— Ні… Але я досі не можу повірити…

Ми не поспішали. Ровен був таким ніжним, уважним, ніби боявся, що я розтану в повітрі. Він увімкнув нашу пісню — ту саму, яка завжди звучала в особливі моменти. Вона повторювалася знову і знову, поки ми пили кохання з губ одне одного.

— Я твій прах розвіяв під цю пісню… — втомлені, ми лежали в обіймах одне одного, коли Ровен нарешті заговорив. — Думав, вже ніколи більше вона не прозвучить в радісні моменти.

— От дурний! — я легенько ляснула його долонею по плечу. — Зіпсував таку гарну пісню!

— Тепер вже це не має значення. Ти знову зі мною, моя рідна, — Ровен поцілував мене у скроню. Я зручніше вмостилася в його обіймах і заплющила очі. Хотілося вже спати. — Обіцяй, що не зникнеш вранці.

— Та куди я дінусь? Я не зникну, Ровене. Тепер я завжди тут, з тобою, — моя обіцянка тихим подихом лягла на його губи.

— Навіть якщо встанеш в туалет — розбуди мене. Я не винесу, якщо прокинусь, а тебе не буде поруч.

Я думала, що Ровен жартує, але голос його звучав серйозно. Бідолашний! Як же йому важко було без мене і як непросто було повірити в диво. Хоч, насправді, й не диво це, а складна магія, але для Ровена моє повернення дійсно здавалось дивом.

— Добре.

Я притулилася ще ближче до Ровена, лягла головою йому на груди, слухаючи, як схвильовано б’ється кохане серце. Воно билось для мене. Воно чекало на мене. Воно весь цей час мене ніжно кохало. Я була для Ровена усім світом, його мрією, що збулася, а він… він був усім моїм життям. Ми втратили одне одного восени, але осінь поєднала нас знову. Осінь — то наша пора. Життя і смерть, що крокують одною стежкою поруч, біль і щастя — все змішалось в ній, такій яскравій, багатогранній, як і листя, яким вона прикрашує дерева. Ми — діти осені, нехай і народились влітку. І ми завжди будемо її любити за те, що вона звела нас разом.