Розділ 5.4

— Ніяк не можу повірити, що ти реальна, Тірше, — шепотів Ровен мені на вухо.

Сіра кудись пішла, залишивши нас наодинці, але говорити голосно все одно не хотілось.

— А ти повір, — я підняла голову з його плеча і подивилась Ровену в очі — так рідні, блакитні, сповнені любові, вони аж сяяли від щастя. — Чи мені тебе ущипнути?

— Не треба, — Ровен притиснув свій лоб до мого — наш особливий жест, в якому ховалося більше почуттів, аніж здавалося зі сторони. — Краще поцілуй.

Я невпевнено, ніби вперше, торкнулася його губ своїми. Ровен відповів мені з такою ніжністю, що аж у голові запаморочилося. Світ завмер для нас обох, але не надовго.

— Попалися! — веселий голос Сіри перервав наш поцілунок.

Ми невдоволено відірвалися одне від одного і поглянули у бік дверей. Сіра стояла зі стареньким фотоапаратом діда Сана в руках і хитро всміхалась.

— Тобі нема що більше робити? — пробурчав Ровен, наливаючи нам ще трохи віскі. Схоже, він почувався збентеженим через те, що дочка бачила наш поцілунок.

— Поповнюю колекцію наших щасливих фотографій.

— Що за колекція? — поцікавилася я.

— Ми зробили великий стенд для фотографій і постійно додаємо туди нові, на яких зображені щасливі моменти з нашого життя. Такий собі колаж. Ти там теж є, Тірше.

— О, я хочу подивитись, — я взяла склянку з віскі і підвелася з-за столу. — Де ці фотографії?

— Внизу, — Сіра махнула, щоб я йшла за нею, але відразу ж зупинилася. — Ой. А в тебе ж немає доступу до нижніх поверхів.

Я перевела розгублений погляд з неї на Ровена. Від Сіри я вже знала про підземні поверхи, але про доступ до них вона не розповідала.

— Зараз все зроблю, — Ровен теж піднявся, але без склянки.

Ми пройшли до комори, що розташовувалась між вітальнею і кімнатою діда Сана. Замість звичних полиць, на яких стояли банки з варенням і соліннями, мішків з картоплею, цибулею і цукром, а також предметів для прибирання, на підлозі розташовувався люк, а трохи далі — якийсь пристрій, схожий на невеличкий комп’ютер. Ровен увімкнув його, назвав своє ім’я, ввів пароль і підізвав до себе.

— Поклади сюди долоні, — він вказав на сенсорну панель. — Потрібно відсканувати відбитки пальців.

Після сканування пальців ми перейшли до сканування райдужки очей, а потім до запису голосу.

— Скажи тричі своє ім’я і прізвище з різними інтонаціями після сигналу, — пояснив Ровен.

Він натиснув якусь кнопку, пристрій видав короткий сигнал і я тричі повторила своє ім’я. Після цього Ровен зберіг мої дані і пояснив, як працює технологія.

— Щоб потрапити на нижні поверхи потрібно натиснути долонею на одну з панелей на стіні, — він вказав на дві прямокутні панелі на бокових стінах, обрамлених у зелену світлодіодну рамку. Схоже, що кожна з них підлаштовувалася під свою руку, для зручності. — Таким чином ти активуєш систему. Далі називаєш своє ім’я або чекаєш, поки відсканується око. Можна тільки щось одне. Трьохфакторна аутентифікація потрібна лише для внесення змін. А також у випадку втрати одного з органів.

— А пройти в той час, коли люк відчинив один з тих, хто має доступ, не можна? — я поставила цілком логічне питання.

— Не можна. Система перевіряє кількість людей перед початком сканування. Якщо вона бачить двох, то має почути два голоси або відсканувати два різних ока перш ніж відчинить люк. Якщо поруч знаходиться людина у якої немає доступу, то люк не відчиниться.

Я кивнула і підійшла до панелі на стіні, щоб перевірити, як працює цей доступ, та й заодно спуститися вниз. Цікаво було, що там у Ровена внизу побудовано. Після перевірки нас трьох, почувся короткий сигнал і на чорному екрані блимнуло зеленим «доступ дозволено». Люк плавно відчинився, запрошуючи нас спуститися вниз. Світло увімкнулося автоматично, тож я побачила під собою сходи і слідом за Ровеном спустилася у його «підземне царство». Спустившись, я опинилась у невеличкому передпокої, який переходив у довгий коридор. Люк автоматично зачинився, ледве ми троє пройшли крізь нього.   

— Зліва спальні Сіри і Джулз — вона часто у нас залишається — поруч їхня ванна кімната, ще одна порожня кімната і невеличка кухня з їдальнею, хоча ми зазвичай їмо й готуємо нагорі, але іноді виникає потреба поїсти і тут, наприклад, вночі. Прямо, — Ровен вказав на подвійні двері, — вітальня. А направо моя спальня з ванною, бібліотека, спортзал і ще кілька порожніх кімнат.

— А нащо тобі стільки порожніх кімнат? — здивувалася я.

— Для симетрії. Та й просто про всяк випадок. Може, знадобляться для чогось. Легше спочатку побудувати більше кімнат, аніж потім добудовувати. Під землею не дуже зручно будувати додаткові приміщення.

— А як тут зі світлом і повітрям? — я хотіла знати все. Мене захоплювали нові технології. — Якщо будуть відключення ми не застрягнемо під землею?

— Зараз майже немає відключень. Штрафних відключень не буває, бо мер зараз Кіліан, а не його дурнуватий татко. А при нестачі енергії Кілліан попереджає про відключення. Проте всі підземні поверхи все одно налаштовані на автономне функціонування. Тут є свій генератор. Повітря поступає з вентиляційних шахт згори, в них встановлені потужні фільтри. Навіть якщо хтось вдарить по нас бомбами і розповсюдиться радіація, то вони захистять. Ще у нас є кисневий генератор для надзвичайних випадків, з якими фільтрація не впорається. Але, сподіваюсь, таких випадків у нас не буде.

В нашому світі ніколи не можна було знати напевно, що трапиться, тому додаткові засоби безпеки ніколи не завадять.

— Отже, в нас тут повноцінний бункер зі всім потрібним для життя? — оглянувши передпокій і комору з генераторами, я попрямувала до вітальні.

— Саме так, — Ровен не відставав від мене ні на крок.

— Мені подобається.

— Я завжди думав, що тобі сподобалось би, — Ровен торкнувся мого плеча. — Ти ж навіть спати любиш під стінкою для додаткового захисту. А тут весь поверх захищений. Жодної загрози.