Розділ 5.2

— Тату! — закричала Сіра, вибігаючи з-за стіни. Я обережно виглядала, намагаючись бути не поміченою. — Я повернулася! Привіт!

— Привіт, сонечко! — почувши голос доньки, Ровен обернувся. На його стомленому обличчі з’явилась усмішка. Він відклав сокиру і обійняв Сіру, але за хвилину вже відсторонився і подивився на неї серйозно. — Ти де була стільки часу? — Ровен не кричав, але його голос звучав суворо, попри те, що кутики губ все ж тягнулися в усмішці — він не міг не радіти поверненню доньки. — Чому мені нічого не сказала? Ти хіба не розумієш, як я хвилювався весь цей час?

— Розумію, — Сіра ствердно закивала. — Але я готувала тобі сюрприз!

— Який ще сюрприз?

— Найкращий у світі! — Сіра тягнула інтригу, а я вже ледь трималася, щоб не вибігти зі свого укриття, так мені хотілося до Ровена.

— І де він? — Ровен розгублено озирнувся.

Сіра глибоко вдихнула і почала розповідати.

— Послухай, тату, і не перебивай мене, бо я маю тобі зізнатися: Джулз збрехала. Я не була ні в якої шаманки. Джулз відправила мене на важливу місію — знайти декого. І повернути. Ти тільки не хвилюйся, татусю, але зараз ти побачиш дещо неймовірне. Одну людину. І повір мені: вона справжня. Не зомбі, не привид, не плід твоєї уяви. Вона жива — як ти і я.

— Хто — вона? — голос Ровена тремтів, коли він спитав. Він ніби відчував про кого мова.

— Зараз сам побачиш, — Сіра хитро всміхнулася і, повернувшись в мій бік, гукнула: — Виходь!

Я забула, як дихати. Ніби в тумані я зробила один крок, потім другий, і визирнула з-за стіни. В ту мить, коли наші погляди знову зустрілися, здалося, що світ навколо зупинився. Існували тільки його блакитні, безмежно здивовані очі і мої — зелені, на які вже наверталися сльози. Змахнувши їх рукою, я зробила ще один крок назустріч Ровену, і усміхнулася.

— Ровене, привіт! — промовила я тремтячим голосом. Я відчувала себе так само, як в той перший раз, коли прийшла до нього з яблучним пирогом наступного дня після нашого знайомства. Тоді Ровен так само колов дрова. Ось тільки тоді йому було 14 років, а зараз 14 — його дочці.

Ровен не відповів. Він дивився на мене так, ніби не вірив, що я стою перед ним, ніби думав, що спить, чи збожеволів. Його можна було зрозуміти: не кожного дня кохана повертається з того світу. Ровен бачив, як я померла, він розвіяв мій прах, а тут я стояла перед ним жива і здорова. Будь-хто заклякне в такій ситуації.

— Чого мовчиш? Ти що привида побачив? — я не втрималася від жарту, хоча бачила, що Ровену не до сміху.

Ровен все ще мовчав. Я бачила, як він напружився, як стискав і розтискав кулаки, ніби намагався привести себе до тями, як в його очах недовіра змішалася з надією. Повільними кроками, щоб не злякати його ще більше, я підійшла ближче, зупинившись всього в метрі від нього.

— Я справжня, Ровене, — я зазирнула в його очі. — Не зомбі і не привид. І не сон.

— Тірше?... — голос Ровена тремтів, він був хрипким і тихим, коли він нарешті заговорив. — Це дійсно ти? Але як?..

— То все Джулз нашаманила, — я усміхнулася і зробила ще один крок до Ровена.

Тут вже він не втримався, здолав сам відстань, що нас розділяла і так міцно мене обійняв, що в мене перехопило подих.

— Задушиш, — прошепотіла я йому на вухо.

— Ти справжня! Жива!.. — шепотів мені Ровен, обпалюючи мою шию гарячим диханням.

— Буду, якщо не задушиш, — хай там як я не кохала Ровена, але задихнутися в його обіймах я не хотіла.

Ровен трохи ослабив обійми і подивився на мене. Його очі блищали від сліз, а губи радісно усміхалися. Він нарешті усвідомив, що я не сон і не галюцинація.

— Але як? — повторив він своє питання. — Хіба таке можливо? Я не розумію…

— Я й сама не знала, що таке можливо, але Джулз перевершила саму себе. Ходімо в дім — нагодуєш мене і я все розповім. Зранку так хвилювалася, що нічого не могла з’їсти, а зараз відчуваю — страшенно зголодніла.

— Впізнаю мою Тіршу, — Ровен хрипко розсміявся. — Війна війною, а обід за розкладом.

Ровен випустив мене з обіймів і повернувся до Сіри, яка стояла трохи осторонь і спостерігала за нами зі щасливою усмішкою на обличчі.

— Це ти?.. Ти її знайшла? — він схопив Сіру за руку.

— Я, — Сіра кивнула. — Але шаманку, що вміє відновлювати тіла з праху і повертати в них душі знайшла Джулз. Саме для цього нам і знадобилася кіска Тірші. Вибач, але кіску повернути я не можу, вона зникла під час ритуалу. Замість кіски я привела до тебе саму Тіршу, — Сіра захихотіла, намагаючись жартами привести Ровена до тями, але за мить застигла, бо Ровен впав перед нею на коліна.

— Ти — справжнє диво, Сіро… Дякую тобі, — прошепотів він і, сховавши обличчя в долонях, заплакав.

Ми стояли розгублені, не знаючи, як реагувати на емоції Ровена, а потім обидві, навіть не змовляючись, опустились на землю біля нього і обійняли. Ми тепер разом. Одна сім’я. І більше ніхто нас не розлучить, навіть смерть.