Розділ 5.1

Тірша, 2346

І ось нарешті настав цей день. 17 вересня. День нашого з Ровеном знайомства. День мого повернення до нього. Всі тести з Мадхою закінчилися ще три дні тому. Вона сказала, що зі мною все добре і повернулася в свою Африку. 17 вересня я прокинулася ще до світанку і обережно вибравшись з ліжка, щоб не розбудити Сіру — останні дні вона спала біля мене — пішла на кухню. Їсти від хвилювання я нічого не могла, але чашку кави випила. А потім другу. 

— Хвилюєшся? — коли на кухню нарешті зайшла сонна Джулз, я від несподіванки ледве не впустила чашку.

— Дуже, — я допила каву й поставила порожню чашку на стіл. — Не уявляю, як відреагує Ровен. Боюсь його налякати.

— Думаю, буде краще, якщо я перша вийду до нього, — слідом за Джулз на кухні з’явилась і Сіра. — Скажу, що підготувала для нього сюрприз і щоб він не лякався. А потім вийдеш ти, Тірше.

— Чудова ідея, — кивнула я. — Так і зробимо.

Перш ніж відпускати нас Джулз провела ритуал. Я не дуже хотіла, але вона наполягла, кажучи, що він про подяку долі й магії за те, що вона дозволила мене повернути. Я ніколи не розуміла цей потяг Джулз проводити постійні ритуали, але відмовити їй не могла. Виразивши подяку магії, я зібрала речі і ми разом з Сірою попрямували вниз з гори. У моє нове життя. Джулз йти з нами відмовилася, вважаючи, що буде лише заважати. Я не стала її вмовляти, бо знала — вона вперта і якщо вже щось вирішила, то не змінить думку.

Кожен крок, що наближував мене до Сентінелю і Ровена давався з силою, віддавався хвилюванням у серці. Я боялася, що мене впізнають, що побачу когось із друзів, перш ніж доберуся додому. Пройшло тільки дві години з світанку й більшість людей у цей час ще спало, але були і ті, що вже прокинулися й поспішали у справах.

— На воротах провіряють документи, — повідомила мені Сіра, коли ми підійшли до контрольно-пропускного пункту біля північних воріт. — Але там працює Чейз, тому пропустить тебе без проблем. Сподіваюсь, він сьогодні не вихідний, бо пояснювати іншим охоронцям, хто ти така я не хочу. А Чейз — свій.

Я промовчала. То для Сіри її Чейз був своїм, а для мене — чужа, незнайома людина поки що.

— О, пропажа повернулася! — ледве ми наблизилися до воріт, як до нас підійшов високий хлопець з гвинтівкою в руках, якого я бачила на фотографіях Сіри. Нам дійсно пощастило і Чейз був тут. Чи то він охороняв вхід в Сентінель один, чи то інші охоронці знаходились у невеличкій цегляній споруді, але більше нікого тут не було. — Невже це ти, Сіро? Де була?

Чейз відчинив ворота і ми зайшли в місто.

— Пізніше розповім, якщо захочеш, — щоки Сіри миттю вкрились легким рум’янцем, як колись і в мене бувало в її віці. — В мене була особлива місія. Магічна! Приходь завтра в «Смарагдову фею», думаю, ми теж будемо там. І дядька свого приводь. Думаю, йому буде цікаво побачити, кого я повернула з того світу, — Сіра захихотіла.

— З того світу? — Чейз уважніше вдивився в моє обличчя. — Стій, Сіро… Чому твоя супутниця підозріло схожа на…

— Бо це вона і є. Тільки тихо, — Сіра приклала вказівний палець до губ, просячи Чейза зберігати таємницю. — Всі завтра дізнаються. Але поки що — нікому. Навіть Кессі. Передавай їй привіт, скажи, що я повернулася, але зустрінусь з нею завтра.

Чейз пообіцяв зберегти нашу таємницю і ми пішли. Як тільки ми відійшли на деяку відстань, я спитала у Сіри:

— А хто дядько Чейза?

— Шейн Грегсон, — відповіла Сіра.

Я аж зупинилася від здивування. Мій однокласник Шейн? Який весь час намагався зі мною фліртувати? Це ж треба який поворот! Сірі подобається племінник чоловіка, який колись бігав за мною.

— Я ж Чейза бачила зовсім маленьким, — хоч зі Сью Грегсон ми не були подругами, але ми жили в одному місті і я її часто зустрічала. — Адже він народився ще до моєї смерті.

— Я завжди йому трохи заздрила через це, — зізналася Сіра. — Але ж він все одно тебе не пам’ятає. Чейзу було півтора роки, коли ти померла.

— Він точно нікому про мене не розповість? — я не була певна, чи варто було розповідати Чейзу про мене.

— Точно! — запевнила мене Сіра. — Він не такий. Він завжди тримає слово.

Сподіваюсь, що він дійсно такий, а не в закоханій уяві Сіри.

— Сюди, — я трохи задумалася, коли Сіра мене гукнула. Вона потягла мене у вузький провулок, щоб ми точно нікого не зустріли.

Я йшла за нею, з цікавістю роздивляючись рідне місто, відмічаючи зміни, які в ньому відбулися. То були зміни на краще і вони тішили моє око. Нарешті, ми підійшли до нашого дому — з заднього двору, щоб приховати свою появу до певного часу. Раніше ми через цю стару хвіртку бігали з Ровеном до лісу, на озеро чи в гори, але зараз за нашими спинами був паркан. Хоч він і не дозволяв залишати місто так вільно, як в минулі часи, але мені подобалось, що він є. Паркан — то безпека.

— Он він, — прошепотіла Сіра, виглядаючи з-за дому. Ровен стояв неподалік від ґанку і колов дрова — таке звичне заняття. Скільки разів я бачила його за ним, коли приходила. — Ти почекай за стіною, я привітаюсь з татом і трошки його підготую. А коли я скажу «виходь», то йди до нас.

— Добре, — так само тихо, щоб Ровен не почув, відповіла я, зупиняючись біля стіни.

Сіра пішла вперед рішучим кроком, а я застигла, схвильовано притискаючи долоню до грудей. Ось він, цей момент. Особливий. Наша нова зустріч. І вона запам’ятається нам обом ще краще, аніж перша зустріч 26 років тому.