Розділ 4.3

Пізно ввечері, коли я вже вмостилася в ліжку, в двері постукали і ледве я відгукнулася, як зазирнула Сіра.

— Ти не спиш ще, Тірше? — тихо спитала вона. — Можна?

— Заходь, — я увімкнула настільну лампу.

Сіра присіла на край мого ліжка і невпевнено подивилась на мене. Я відсунула ковдру, пропонуючи їй лягти поруч.

— Залізай під ковдру, а то замерзнеш.

Сіра вляглася поруч і я її гарненько вкрила, бо зараз ночі вже прохолодні були. Сіра несподівано обійняла мене і притулилася лобом до мого плеча. Я обійняла її у відповідь — ця така доросла з виду дівчинка страшенно потребувала тепла. І не фізичного, а душевного. Вона тягнулася до мене і я це бачила. Хтось інший би на моєму місці відштовхнув її, вбачаючи в її існуванні зраду коханого, але не я. Сіра мені подобалась. Вона нагадувала Ровена. І більше нікого. Сіра відразу ж пробралася в моє серце.

— Ти щось хотіла, Сіро? — спитала я, лагідно погладжуючи її по голові. Довге шовковисте волосся розсипалось по подушці — таке ж каштанове, як і в Ровена. Я на мить вивільнилася з її обіймів, щоб вимкнути світло, а потім знову лягла поруч і обійняла її.

— Тепер ти саме така, якою я тебе уявляла, Тірше, — прошепотіла вона мені на вухо. — В тілі Майї ти була іншою.

— Вона впливала на мене. На мій характер, — пояснила я. — Я ніби носила тісний одяг, що обмежував мої рухи, а зараз нарешті скинула його і змогла вдихнути на повну, змогла жити так, як звикла.

Сіра мовчала, все ще притискаючись до мене. Мене дивувала і її прив’язаність, і те, що вона знала про мене все. Вона ніби жила весь цей час з моїм привидом. Хоча, мабуть, так і було. Весь цей час я залишилася поруч з моїми близькими — у  їх серцях, думках і спогадах.

— Ти про щось хотіла поговорити чи просто погрітися? — знову спитала, бо Сіра досі мовчала.

— Поговорити. Тірше… — голос Сіри звучав невпевнено, схоже, вона збиралася спитати дещо важливе, але вагалася. Я знайшла її долоню і стиснула, мовчки підбадьорюючи. — Я розумію, що я для тебе чужа. Можливо, тобі взагалі неприємно, що я є у тата, але… — Сіра зробила паузу і хоч мені вже зараз хотілося перебити її і запевнити, що вона не чужа для мене, я почекала, поки вона скаже все, що хотіла. — Я так мріяла, що ми станемо справжньою сім’єю…

— Звісно, ми тепер одна сім’я, — запевнила я дівчинку. — Я не маю нічого проти тебе. Ти мені подобаєшся. Не переймайся так, Сіро.

— Таммія ніколи не була мені матір’ю, — зітхнула Сіра. — А Джулз…вона хоч і піклується про мене, але ж вона мені як тітка. А ти… — Сіра знову зітхнула. — Я з дитинства уявляла, що ти… моя мама.

Останні слова Сіра промовила зовсім тихо, але я їх почула. Вони мене зворушили до глибини душі. Попри те, що в неї був люблячий тато і Джулз, яка їй була як тітка, але в дівчинки ніколи не було мами і все своє життя вона прожила з мрією, що Джулз зможе мене повернути і я стану для неї мамою. Від цього усвідомлення в грудях потеплішало, а очі якось самі наповнилися сльозами. Я завжди боялася народжувати власних дітей. Мене лякала сама вагітність, відповідальність за дитину і особливо те, що вона може залишитись без опіки, якщо зі мною щось трапиться. Але Сіра була майже дорослою і така дочка мене більш ніж влаштовувала. Я раділа, що вона є в моєму житті.

— Тепер так і буде, — тихо відповіла їй, обіймаючи міцніше.