Розділ 3.3

Випивши пляшку віскі, я заснув прямо на кухні, поклавши голову на стіл. Мені знову снилася Тірша, але її образ був невиразним і постійно від мене вислизав. Повернув мене до реальності дотик — хтось тряс мене за плече і кликав на ім’я. Насилу розплющивши очі, я побачив перед собою Джулз. А хотів би Тіршу.

— Джулз? — хрипко промовив. Голос вперто не хотів мене слухатись. — Що ти тут робиш?

— Ти ж сам просив мене зайти ввечері й принести шматок пирога. Ось твій пиріг, Ровене, — Джулз розгорнула паперовий пакет і поклала на тарілку великий шматок яблучного пирога. Він був вже холодний, але все ще пах яблуками і корицею. І Тіршею. Останнім часом нею пропах весь світ навколо. Якась мана!

— Дякую, — тихо прошепотів. Їсти зараз не дуже хотілося, але ж Джулз образиться, якщо не поїм. — Тільки зроби до нього чаю, будь ласка.

Заваривши дві чашки ароматного трав’яного чаю, Джулз присіла навпроти мене і скептично подивилася на порожню пляшку.

— Знову пиячив? — вона скривилася. Джулз страшенно не любила, коли я напивався. Але що я мав робити? Мені потрібно було десь втопити мій біль.

— Мені погано, Джулз… — я зробив ковток чаю і почав їсти пиріг. Проковтнувши перший шматочок, я застиг. Пиріг на смак був точнісінько, як у Тірші! Навіть у Сіри, хоч і виходив схожий, але все одно був трохи не такий. А цей… Ні, я не збожеволів! Я добре пам’ятав його смак. Хіба я міг забути смак першого пирога, що мені принесла Тірша?

— Сіра скоро повернеться, — Джулз накрила мою руку своєю, виражаючи підтримку, але я скинув її.

— Та до чого тут Сіра?! — гаркнув я. — Мені повсюди ввижається Тірша! В моїх снах я бачу щасливе майбутнє з нею, в повітрі відчуваю її аромат, навіть твій пиріг на смак точнісінько, як у неї! Я божеволію, Джулз!!! — я запустив пальці у волосся, розтріпав його, а потім міцно стиснув долонями скроні, ніби хотів видавити з голови це божевілля.

— Заспокойся, Ровене, — Джулз говорила тихо, голос її ледь помітно тремтів. А в очах… коли я подивився їй в очі, то помітив щось дивне. Вона ніби злякалася, але не за мене. Так виглядають люди, коли їх ловлять на чомусь поганому. — В тебе просто складний період. Чергове загострення. Скоро все пройде.

Джулз говорила зі мною лагідно, ніби з дитиною чи з тяжко хворим. Тільки от погляд старанно відводила, зрозумівши, що я щось помітив в ньому. Джулз не любила брехати, хоч останнім часом я доволі часто ловив її на брехні. Не любила, але брехала. І зараз я бачив, що вона якщо не бреше, то точно приховує від мене дещо важливе.

— Ти щось зробила? Черговий дурний ритуал? — я почав кричати. Не від злості, скоріше, від болю. Я втомився від того, що Джулз періодично намагалася дізнатися, що сталося після смерті з Тіршею, куди вона пішла, де її душа. — Ця шаманка тут через це? Що ти накоїла, Джулз? Нащо вкотре тривожиш спокій Тірші? Мертвих не повернути! Припини!  

І знову цей страх в очах, коли ми на мить зустрілися поглядами. Та що вона накоїла таке? Я маю дізнатися!

— Зізнавайся, Джулз! — я підвівся з-за столу і, підійшовши до неї, схопив за плечі, нахилився ближче, змушуючи дивитись мені в очі. Так вона не зможе збрехати. — Що. Ти. Накоїла?!

Джулз міцно стиснула губи, ніби боялася, що правда сама зірветься з язика і я її почую. Декілька довгих секунд вона дивилася мені в очі, а потім видихнула і відповіла.

— Нічого поганого я не зробила. Ровене, я тебе дуже прошу, — вона обхопила мої руки, намагаючись прибрати зі своїх плечей, але я не збирався так легко її відпускати, — заспокойся. І не розпитуй мене ні про що. Зовсім скоро ти сам про все дізнаєшся.

— Скоро — це коли? — вже спокійніше спитав я.

— Коли повернеться Сіра. Вона сама тобі все розповість.

— А чому не ти? — я насупився. — Боїшся мого гніву?

— Та чому ж гніву? — на обличчі Джулз несподівано розтягнулася хитра посмішка. — Ти точно не будеш гніватись, коли про все дізнаєшся.

— Ти мене лякаєш, Джулз, — я нарешті відпустив її і відійшов до вікна. — Ти точно щось погане накоїла, але вперто видаєш це за хороше.

— Як знаєш, — Джулз знизала плечима і потерла їх. Схоже, я добряче схопив її. — Можеш мені не вірити зараз. Потім ти зрозумієш, що я мала рацію. Ти ще дякувати мені будеш!

Коли Джулз пішла, в моїй голові промайнула одна цікава думка. А що як вона знайшла ту людину, в якій тепер знаходиться душа Тірші? Вона ж мала народитися знову. Джулз завжди казала, що після смерті ми не зникаємо назавжди, а знову і знову народжуємося. Але… Навіть якщо душа Тірші переродилася відразу після смерті, то їй зараз не більше 16 років. А може й менше. А мені вже 39. Це ж якесь збочення! Та й вона мене все одно не пам’ятає. І не Тірша це, а інша людина. Тож така зустріч зробить лише гірше. Я не раз про це думав раніше, розумів, що десь душа Тірші має бути, але дійшов висновку, що не хочу її шукати. Це вже не вона. Це чужа людина. І її присутність лише посилить мій біль. Що б там не вигадала Джулз, але рішення за мною. І воно вже прийняте: Тіршу ніхто не замінить. Інша мені не потрібна. Краще я проживу залишок життя зі своїми спогадами, аніж зі слабкою подобою тієї, яку шалено кохаю.