Розділ 3.2

Підійшовши до будинку Джулз, я з силою постукав у двері і прокричав:

— Відчиняй, Джулз! Я знаю, що ти вдома!

Останнім часом вона часто зачинялася вдома і рідко з ким спілкувалася, бо я її вже дістав розмовами про Сіру. Вона вперто не хотіла розповідати мені, де моя дочка і коли вона повернеться. В мою голову навіть закралися думки, що з Сірою трапилось щось погане і Джулз хоче від мене це приховати, щоб не засмучувати.

— Чого ти так галасуєш, Ровене? — Джулз не змусила мене довго чекати і відчинила двері за хвилину.

Я висловив їй все, що накипіло, але Джулз залишалася незворушною. Та ще й в дім мене не пустила, прикриваючись своєю шаманкою. І що вони там таке роблять, що чоловікам в дім не можна? Безглуздя якесь! Мені потрібно було поговорити з Джулз, а вона через цю шаманку мене проганяла. Дещо я все ж їй сказав і вона пообіцяла пізніше прийти до мене, щоб поговорити та ще й пиріг принести, яким тут все пропахло. Ним і Тіршею. Чомусь я відчував у повітрі її аромат — хвоя з нотками апельсину, гіркуватий, як саме наше життя, але такий рідний і затишний. Я ніколи не забував, як Тірша пахне — всі її речі зберігали цей аромат. А коли мені ставало зовсім тяжко, я діставав з шафи майже порожній флакончик з її парфумами і вдихав їх, уявляючи, що вона поряд. І ось цей аромат був тут. Він ніби огортав мене своїм теплом і при цьому знущався. Джулз ніколи не використовувала свічі та ароматизатори з цими двома ароматами одночасно, знаючи, як вони на мене діють, але зараз я виразно відчував їх у повітрі. Та що ж відбувається?!

Мабуть, я точно збожеволів.

Попрощавшись із Джулз, я вийшов надвір, але аромат мене не покинув. Я відчував його і тут, ніби він ліг мені на плечі, огорнув своїм теплом і там залишився. Дивина якась. Трохи відійшовши від будинку Джулз, я не втримався і обернувся. На мить мені здалося, що штори в кімнаті, де ми зазвичай ночували з Тіршею, коли залишалися в гостях, колихнулися. Я застиг. Серце болісно забилося об грудну клітку, дихати стало важко. Хотілося чи то стрибнути з гори вниз і розбитися, чи то розтрощити все навколо. Я не міг терпіти більше ці тортури. Життя надто несправедливе зі мною.

— Геть дурні думки, — прошепотів я до себе, стиснувши кулаки так, що нігті боляче впилися в долоні. — Ти маєш бути сильним заради Сіри. Вона не повинна пережити те, що пережили ми з Тіршею. Я маю жити заради неї.

Я продовжив спускатися вниз, хоч мене ніби магнітом тягнуло назад. Хотілося повернутися, забігти в дім до Джулз, перевернути все там, обшукати кожен куток, поки не буду впевнений: Тірші там немає. Там тільки її аромат.

Божевільний!

Я своїми очима бачив, як життя покинуло Тіршу. Бачив, як її неживе тіло згоряє у вогні. Я своїми руками розвіював її прах з гори. То чому я досі її шукаю? Чому сподіваюсь знайти? Чому? Чому?! Чому?..

Кинувши останній погляд на вікно, я рішуче відвернувся і поквапився вниз. Додому я майже біг. Схопив кляту пляшку з віскі з шафи і зробив кілька великих ковтків. Пив, немов воду, зовсім не відчуваючи печіння від міцного напою. А так хотів випалити цей ненависний біль! Шумно втягнув повітря. Зробив ще кілька ковтків і впав обличчям на стіл. Сліз не було. Просто втома. Я страшенно втомився жити це життя. Без моєї Тірші. Без її зелених очей, хитруватої усмішки, чарівного голосу і ніжних рук життя здавалося порожнім. Воно втратило сенс.

— Я не можу без тебе! Чуєш? Тірше! — вигукнув я в порожнечу. — Повернися!

Та тільки хто мене почує?... Повертатися було вже нікому.