Розділ 1.3

Ми весело провели час на кухні, наготувавши страв відразу на обід і на вечерю. Разом з Джулз ми згадували минуле, сміялися так, ніби ми були безтурботними підлітками. Весь цей час Сіра скромно сиділа за столом, допомагаючи нам чистити та нарізати овочі, і мовчки спостерігала. Вона поводилася на диво тихо і сама на себе була не схожа. Хоча… Зараз вона дуже нагадувала Ровена. Він так само любив сидіти на кухні і мовчки спостерігати, як я готую, іноді допомагаючи щось нарізати. Але ж Сіра розповідала, що вона любить готувати і постійно це робить. Тоді чому зараз вона така тиха? Втомилася? Чи її щось турбує? Треба знайти час, щоб поспілкуватись з нею.

У справах і розмовах час промайнув непомітно. Після обіду Мадха зайнялася перевіркою мого стану. Вона водила руками над моїм тілом, магією аналізуючи його стан, перевіряла рефлекси, змушувала робити всілякі речі. Як от пострибати на одній нозі, нахилитися, порахувати в зворотному порядку. Вона перевіряла не тільки моє тіло, а й розум, а також пам’ять. В цьому їй допомогла Джулз, підтверджуючи мої слова. Ми витратили на ці перевірки всю другу половину дня, закінчивши аж перед вечерею.

— Що ж, схоже на те, що ти в нормі, Тірше, — підсумувала Мадха. — Ти контролюєш своє тіло, твої рухи правильні, а голова працює як треба.

— То я вже вільна? Можу жити без нагляду? — зарано зраділа я, бо Мадха відразу ж похитала головою.

— Ні. Я перевірила далеко не все. Найголовніше, що залишилося перевірити: твій сон і психічний стан. Я маю поспостерігати хоча б кілька днів. Деякі проблеми з’являються не відразу. В перший день їх можна не помітити.

— Добре, я потерплю, — я тяжко зітхнула. Мені хотілося, щоб Мадха вже поїхала.

— Ти не мені послугу робиш, — Мадха зсунула брови, дивлячись на мене так, ніби я була дурною дитиною, а не дорослою жінкою. — В твоїх інтересах, щоб я якнайдовше тут пробула, спостерігаючи за тобою. Чим довше я пробуду, тим більше проаналізую. І тим менша вірогідність, що через місяць…

— Я помру? — пирхнула я. Мені вже набрид цей повчальний тон Мадхи.

— В тебе щось піде не так, — процідила крізь зуби ця відьма. Інакше й не назвати. Шаманка з неї така собі. Ні світла, ні добра, тільки величезна образа на світ і роздуте его.

— А померти я не можу? — хоч Джулз і бачила, що я доживу до старості, але я все одно трохи сумнівалася. А раптом я ще раз помру і мене знову доведеться воскрешати? — Якщо цю кіску зрізати, то я не розчинюся в повітрі? — я вказала на тоненьку кіску за лівим вухом, яка була ідентична тій, що я відрізала тоді в печері і подарувала Ровену. Я відродилася вже з нею.

Мадха вже прямувала на кухню, щоб повечеряти, але зупинилася, повернулася і присіла в крісло навпроти мене.

— Ні. Твоє життя не тримається на залишках того, з чого я тебе відродила. Інакше б люди помирали від випадіння зубів чи відрізаних нігтів. Не кажучи вже про прах. Коли мені дають прах, то я ж не поміщаю його в людське тіло. Я зчитую з останків пам’ять про минуле тіло і створюю нове на основі цієї пам’яті. Саме тому на твоєму тілі залишилися татуювання і шрами. Хоча за бажання їх можна прибирати під час ритуалу, але це вимагає концентрації від того, хто відтворюється. Або ж з його сприйняття себе. Це працює так само, як у тебе з віком. Ти звикла, що тобі 29, ось і втілилася в старому тілі у цей вік, хоча ніколи в ньому не знаходилася як Тірша.

Ось це я ніяк не могла зрозуміти. Ні, те, що я підлаштувала свій вік під вік Майї, я могла зрозуміти. Але як Мадха мене змогла відродити у цьому віці, не маючи про нього інформації — це я зрозуміти не могла. Я спитала у неї і вона мені пояснила.

— Насправді, все просто, Тірше. В кожній людині закладено, як вона буде розвиватися, змінюватися, старіти. Ти відчувала себе 29-тирічною, я це підсвідомо зчитала і передала інформацію твоїм останкам, з яких і створила тебе саме такою.

— Зрозуміло, — що ж, з цим ми розібралися. Але залишилось ще одне питання. — А чому немає шраму від кулі, яка мене вбила?

Перше, що я зробила, коли зайшла у ванну кімнату в домі Джулз — це перевірила всі мої татуювання і шрами. Я думала, що отримаю повністю чисте тіло, без жодних слідів минулого життя, але ні. Я отримала те саме. З однією тільки відмінністю: шраму від кулі не було.

— Зазвичай в тілі не залишається пам’яті про ті рани, від яких людина загинула, — і на це питання у Мадхи знайшлося пояснення. — Воно просто не встигає звикнути до цієї інформації. Ба більше, людина в принципі не зможе відродитися, якщо в неї будуть якісь серйозні вади чи захворювання. Я очищую організм, прибираю хвороби, даю людині здорове тіло і тільки тоді поміщаю в нього душу. Наприклад, якщо людина була паралізована за життя, то я прибираю проблему. Мені часто привозять не людей при смерті, а тяжко хворих, які хочуть повернути собі здоров’я.

Від слів Мадхи в мене по спині пробіг холодок. Вона що?.. Вбиває людей?.. Ні, я розуміла, що ті люди самі хотіли померти і переродитися, але ж вона мала їх вбити, перш ніж відродити у здоровому тілі. Чи вони самі себе вбивали?

— Що не так, дівчинко? — обличчя Мадхи спотворила крива посмішка. — Вже подумки підраховуєш, скільки я людей вбила?

Вона що думки вміє читати?.. Я почувалася розгублено і, якщо чесно, трошки ніяково. Все ж, Мадха добру справу робила, допомагаючи людям почати заново своє життя. Вона ж і мене врятувала. Я не маю її засуджувати. Але думка про те, що вона за свої кілька життів могла вбити сотні людей, мене чомусь дуже мучила.

— Ну ви ж їх вбивали…

— Технічно — так. Хоча, переважно, не своїми руками. Я давала їм отруту, що вбивала їх миттєво й безболісно. Ті, хто міг пити сам, вбивали себе самі, іншим допомагали близькі чи я. І я відразу ж їх відроджувала.

— Але ж вбивали… — я ніяк не могла прийти до тями від цього жахливого усвідомлення: переді мною сидить жінка, яка вбила сотні людей. І нехай вона потім їх повернула до життя, але це не змінює факту: вона їх вбивала. Я б так не змогла.