Розділ 1.1

Тірша, 2346

— Тірше! — заверещала Джулз, стискаючи мене в своїх міцних обіймах. В мене аж дух перехопило. — Ти жива! Ти знову з нами! У нас все вдалося! Аж не віриться!

Мені теж не вірилося. Не кожного дня вдається повернутися до життя після кулі в серце і розвіяного праху. Хоч в тілі Майї життя для мене не закінчувалося, але як Тірша я дійсно померла. І здавалося справжнім дивом повернутися до цього життя. До мого Ровена. До моєї Джулз.

— Яка я рада знову тебе бачити, Джулз! Ти — моя рятівниця. І що б я робила без тебе, сестричко?

Ми ледь не плакали від щастя, що знову зустрілися, що життя продовжується, але нашу ідилію порушила Мадха.

— А я тут, звісно, ні при чому, — пробурчала вона. — Так, всього лише оживила померле тіло, повернула душу до нього. Можете не дякувати.

Джулз випустила мене зі своїх обіймів і звернулася до Мадхи.

— Я вам заплатила купу грошей, Мадхо. Чим ви незадоволені? Ми вам дуже вдячні, але ж можна не псувати таку мить? Я стільки років чекала на повернення Тірші!

Мадха зітхнула. Було помітно, що їй всі ці зворушливі моменти чужі.

— Гаразд, вибач, — але все ж таки вона визнала свою помилку. — Просто магія відродження дуже виснажує і мені хочеться якнайшвидше відпочити.

— Тоді ходімо додому, — запропонувала Джулз і ми всі погодилися.

Вдягнувшись, бо в одній футболці було холодно, я пішла слідом за Джулз знайомою стежкою. На перший погляд здавалося, що тут нічого не змінилося, але все ж зміни були. Деякі дерева стали вищими, деякі повалилися, одні кущі розрослися, інших не було, але все тут було до болю знайомим і упізнаваним. Я дихала на повні груди, насолоджуючись лісовими ароматами і вже уявляла, як буду знову тут гуляти разом з Ровеном.

Зовсім скоро перед моїми очима постала знайома гора, на якій розташовувався будиночок Джулз, а зліва розкинувся мій рідний Сентінель. Ось тільки він був оточений парканом.

— А що це з Сентінелем? — запитала я Джулз. — Навіщо ця огорожа?

— Ми тепер самостійне місто, — пояснила Джулз. — Ровену вдалося добитися певної автономії. Тож паркан потрібен для того, щоб ніхто не міг без дозволу пройти до Сентінелю. Нью-Доун більше нам не указ, ми не приймаємо його людей без попередньої домовленості.

— Я не сумнівалася, що Ровену вдасться досягнути важливих змін, — усміхнулася я. Ровен ще з юних років мріяв змінити світ на краще. І, схоже, у нього потрохи вдавалося.

Ми піднялися по горі і вже зовсім скоро опинилися вдома у Джулз. Він теж не сильно змінився, хіба що декору нового додалося. Я торкнулася знайомої дерев'яної фігурки шаманки, яка стояла в передпокої і нарешті відчула, що повернулася додому.

— Їсти хочете? — Джулз звернулася до всіх нас. — Я вчора овочевий пиріг спекла. І заварила чудовий трав'яний чай.

Ніхто не відмовився. Ми з Сірою скучили за їжею Джулз, а Мадха потребувала відновлення енергії. Вона відразу ж вмостилася в кріслі, а я пішла слідом за Джулз на кухню.

— Щось ти постаріла, сестричко, — посміхнулася я, розглядаючи Джулз. Я пам'ятала її молодою дівчиною, а зараз переді мною стояла жінка з вже помітними зморшками в кутиках очей і на лобі.

— А от ти чомусь ні, — пирхнула вона, нарізаючи пиріг. Я ж в цей час дістала з шафки чашки і налила в них чаю. — Якщо смерть так гарно омолоджує, то я б теж не відмовилася померти на кілька років.

Повернувшись у вітальню з пирогом і чаєм, ми почали розпитувати Мадху. З моїм віком дійсно щось було не так. Я мала б бути або 22-річною — вік, у якому я померла — або ж 38-річною — адже Ровену вже 39, а я була на рік молодша від нього. Але в дзеркалі я не бачила ні юну дівчину, ні дорослу жінку — щось середнє між ними.

— Скільки років було тілу, в якому ти перебувала весь цей час? — спитала Мадха.

— 29, — відповіла я.

— А скільки років ти в ньому прожила?

— 16. Я перемістилася в тіло 13-тирічної дівчини. Не розумію, скільки мені зараз років.

Мадха задумалася. Вона неквапливо сьорбала чай, не поспішаючи нам відповідати. Нарешті вона відставила чашку на столик і сказала:

— Думаю, тобі 29.

— 29? — здивувалася я. — Але чому? Я ж, як Тірша, ніколи не була в цьому віці.

— Ти і в 38-річному не була, але ж не здивувалася б, якби в ньому опинилася, — зауважила Мадха, ліниво мене розглядаючи, ніби я була якоюсь дивною тваринкою.

— Ні, бо я б мала бути в цьому віці зараз, якби не померла.

— Але ти померла, Тірше, і твоє життя змінилося. Гадаю, ти надто звикла до того тіла і під час ритуалу уявляла себе в тому віці, що й була. Тому твоє тіло і відродилося в цьому віці. Я з таким ще не стикалася. Зазвичай я відроджую людей після раптової смерті протягом кількох років і вони прагнуть повернутися в той вік, в якому померли. Також відроджую старих, але вони уявляють себе молодими, повертаються в цей вік. Всі прагнуть повернутися в свій певний вік. А от щоб людина прив'язувалася до віку того, в чийому тілі вона жила, то такого ще не було. Але в мене й душі довго не жили в чужих тілах. Цікавий випадок.

______________

Любі читачі!

Вітаю вас у моїй новій книзі — завершальній історії Тірші та Ровена. Підтримайте, будь ласка, книгу вподобайками і коментарями. Дякую! Приємного читання!❤️❤️❤️