РОЗДІЛ 12. ТЕ, ЧОГО НЕ МОЖНА ВІДІБРАТИ

КАЕЛ
Ніч опустилася надто швидко.
Наче її не чекали —
і все ж вона прийшла.
Темна.
Насторожена.
І разом із нею — відчуття.
Не передчуття.
Впевненість.
Вони прийдуть.
Каел ішов порожніми коридорами Ейрдалісу швидко.
Без вагань.
Плащ ледь чутно ковзав за спиною, чіпляючи холодне повітря галерей.
Башта не спала.
Це відчувалося.
Десь унизу змінювалася варта.
Магічні вогні в нішах мерехтіли нестабільно, ніби сам захист Ейрдалісу починав реагувати на наближення загрози.
Після того, що сталося, усе змінилося.
Тепер це вже не приховували.
Не обговорювали пошепки.
Арина стала центром усього.
І саме тому він ішов до неї зараз.
Не тому що обіцяв.
Не тому що мав перевірити захист кімнати.
Тому що не міг залишити її саму.
Він роздратовано видихнув.
Ця думка все ще звучала незвично.
Він зупинився біля її дверей.
На секунду.
Прислухався.
Тиша.
Але не спокійна.
Він уже навчився розрізняти цей стан.
Коли тиша стає очікуванням.
Каел відчинив двері без стуку.
Майже безшумно.
Кімната зустріла його напівтемрявою.
Лише слабке світло нічних ламп ковзало по стінах і сріблом лягало на край вікна.
Арина стояла біля високого аркового вікна.
Спиною до нього.
Тонка постать на тлі темного неба.
На ній була довга світла сорочка з тонкої м’якої тканини — надто легка для холодної ночі Ейрдалісу.
Вільні рукави спадали до зап’ясть, відкриваючи бліду шкіру, а поділ ледь торкався колін, коли вітер із прочиненого вікна обережно ворушив тканину.
Сріблясте волосся розсипалося по спині м’якими хвилями, майже зливаючись із місячним світлом.
Плечі напружені.
Руки стиснуті надто сильно.
Вона теж це відчувала.
Він зрозумів одразу.
І саме це захоплювало в ній найбільше.
Те, як швидко вона навчилася жити в постійній небезпеці.
Вона почула його не одразу.
Лише коли він підійшов ближче.
Тоді повільно обернулася.
І на мить у її погляді промайнуло полегшення.
Майже непомітне.
Але він побачив.
І від її погляду всередині повільно розлилося тепло — рідкісне й незвичне.
Каел зупинився позаду неї.
Надто близько, щоб це можна було назвати просто позицією.
Але зараз для нього було важливіше, щоб вона була поруч.
Максимально близько.
Він відчував її дихання.
Збите. Нерівне.
І від цього всередині виникало гостре бажання захистити її від усього одразу.
Вона ще не відновилася.
І часу в неї не буде.
— Ти думаєш, вони прийдуть? — тихо запитала вона.
— Не «думаю», — відповів він.
Голос був рівний.
Як завжди.
— Я знаю.
Він намагався прорахувати варіанти.
Виходи.
Слабкі місця.
Ймовірності.
І жоден із них не був хорошим.
І раптом —
звук.
Не удар.
Не крок.
Розрив простору.
Портал.
Каел не обернувся.
Йому не потрібно було.
Він уже знав.
— Почалося, — спокійно сказав він.
І тієї ж миті —
перемкнувся.
Повністю.
Свідомість стала чіткою.
Холодною.
Зібраною.
Кожен рух — розрахований.
Кожне рішення — миттєве.
Світло увірвалося в кімнату.
Чуже.
Холодне.
Агресивне.
— Ліара Ейрвелл.
Голос.
Не Мірейн.
Інший.
Сильний.
— За рішенням Ради ти підлягаєш ізоляції.
Каел уже рухався.
Трохи змістився вперед.
Перекриваючи лінію між ними й Ариною.
Надто пізно для переговорів.
Арина стиснула пальці.
— Я нікуди не піду.
Добре.
Він відзначив це.
Вона тримається.
Їх було троє.
Маги. Сильні.
Не новачки.
Їхня енергія була важкою, тиснучою.
Вони прийшли не вмовляти.
— Це не прохання.
Каел ступив уперед.
І світ змінився.
Повітря стало щільнішим.
Згустилося.
Наче підкоряючись його волі.
— Спробуйте.
Він уже знав, хто почне першим.
Наступної секунди —
магія спалахнула.
Світло.
Жорстке.
Ріжуче.
Він зустрів його одразу.
Без паузи.
Без захисту.
Прямим зіткненням.
Темрява в його руках не була м’якою.
Вона була важкою.
Щільною.
Удар.
Зіткнення.
Вибух.
Скло розлетілося.
Він виставив магічний щит, щоб уберегти Арину від уламків.
Скалки пройшли повз.
Він не дивився.
Не відволікався.
Тримати лінію.
Арина була за його спиною.
Він відчув це.
Навіть не обертаючись.
— Назад! — крикнув він.
Але один із магів уже рушив уперед.
Надто швидко.
Надто впевнено.
Ціль — вона.
І в ту мить —
спалах збоку.
Різкий.
Не його.
— Я б на вашому місці не поспішав.
Каел упізнав голос раніше, ніж побачив, хто це.
Вельт.
Даріон з’явився як тінь.
Легкий. Майже невловимий.
Але його енергія була не менш небезпечною.
Швидшою.
Він не ламав простір.
Він ковзав у ньому.
— Вельт… — процідив один із магів.
— Бачу, ви все ще не навчилися ухвалювати рішення самостійно, — усміхнувся він.
Каел не дивився на нього.
Але відчував.
Його позицію.
Його намір.
«Він не атакує нас».
— Ти заважаєш Раді.
— Ні, — спокійно сказав Даріон. — Я заважаю вам.
І наступної миті —
він став поруч з Ариною.
Не перед.
Не замість.
А поруч.
Він не намагався її забрати.
— Я з нею, — тихо сказав він.
І в цій фразі було рішення.
Остаточне.
Каел зрозумів це одразу.
І прийняв.
Без слів.
Без вдячності.
Просто — прийняв.
— Ти зраджуєш свій рід, — холодно сказав маг.
— Я обираю, кому він має служити.
І в цю мить —
усе остаточно зламалося.
Удар.
Магія спалахнула знову.
Сильніше.
Жорсткіше.
Кімната здригнулася.
Стіни тріснули.
Тепер вони били не по одному.
Одразу.
Скоординовано.
Троє проти двох.
І ціль — одна.
Каел ступив уперед.
Повністю закриваючи Арину.
Він більше не стримував силу.
Не контролював.
Темрява вирвалася назовні.
Зламала перший удар.
Відбила другий.
Третій — прийняв на себе.
Біль пройшов по руці.
Але він не відступив.
Не зараз.
Збоку — рух.
Даріон.
Він рухався інакше.
Швидко.
Майже непомітно.
Його магія не тиснула.
Вона розрізала.
Точно.
Холодно.
Один із магів відсахнувся.
На секунду.
Достатньо.
Каел ударив.
Жорстко.
Без попередження.
Маги відступили.
Зникли.
І в ту мить він почув тихий видих Арини.
АРИНА
Спочатку це було ледь відчутно.
Тонка вібрація десь глибоко всередині.
Не біль.
Не страх.
Магія.
Чужа й водночас знайома.
Арина різко завмерла.
Повітря навколо ніби стало щільнішим.
Важчим.
Вона відчула, як щось усередині неї відгукується на розрив.
Тягнеться до нього.
Наче між ними існував зв’язок, який неможливо розірвати.
— Що сталося? — голос Каела пролунав ближче.
Вона не відповіла одразу.
Тому що не розуміла.
Це було схоже на потік світла під шкірою.
На силу, яка прокидається надто різко.
Надто рано.
І вона не вміла її стримувати.
Магія спалахнула всередині імпульсом.
Рваним.
Нестабільним.
По пальцях пробіг холод.
Повітря здригнулося.
— Ні…
Вона судомно вдихнула.
— Я не контролюю це…
Світло перед очима здригнулося.
Не сліпуче.
Тягнуче.
Наче розрив відчув її.
Наче впізнав.
Вона почула гул.
Тихий.
І разом із ним — голоси.
Уривки.
Чужі слова.
Чужі почуття.
— …вона знову відгукується…
— …надто рано…
— …якщо сила прокинеться повністю…
Арина схопилася за край столу, намагаючись утриматися.
Світ хитнувся.
Каел опинився поруч миттєво.
Його рука лягла їй на спину, підтримуючи.
— Дивися на мене.
Його голос був рівний.
Зібраний.
— Арино.
Вона підняла погляд.
Насилу.
— Я відчуваю його…
Слова зривалися уривчасто.
— Розрив… ніби кличе мене…
Даріон напружився.
Вперше по-справжньому.
— Це магія Хранителя, — сказав він.
— Вона прокидається швидше, ніж повинна.
— Я не вмію цим керувати… — видихнула Арина.
І в цю мить усередині щось здригнулося знову.
Але вже інакше.
М’якше.
Не розрив.
Чиясь присутність.
Тепла.
Майже забута.
Голос.
Тихий.
Слабкий.
Але… рідний.
— …сестро…
Арина різко завмерла.
Серце вдарило надто сильно.
— Що?..
Образ спалахнув.
Не як спогад.
Як удар.
Маленька дівчинка.
Світлі очі.
Тепла рука в її долоні.
— …ти обіцяла повернутися…
Серце зупинилося.
— У мене… є сестра?
Відповів Даріон:
— Так.
— Де вона?..
— В Ейрдалісі.
Холод пробіг шкірою.
— Вона залишилася тут, коли ти пішла.
Сльози потекли самі.
Без опору.
— Я… залишила її…
— Ти врятувала її, — сказав він. — Розрив не поглинув її, бо ти пішла.
І це було найболючіше.
Тому що це було правдою.
— Я хочу знайти її… — прошепотіла Арина.
— Знайдеш, — тихо сказав Каел.
Вона подивилася на нього.
І в його погляді було…
не обіцянка.
Рішення.
Він уже це прийняв.
Маги відступили.
Не зі страху.
З розрахунку.
Але це було тимчасово.
Каел це знав.
Даріон — теж.
І саме тому…
Даріон зробив крок назад.
Подивився на Арину.
Затримав погляд на секунду довше, ніж потрібно.
Наче хотів щось сказати.
Але не став.
Лише коротко кивнув.
— Це не кінець.
І, перевівши погляд на Каела:
— Бережи її.
А потім портал відкрився.
І Даріон зник.
Без шуму.
Без ефектів.
Просто зник із їхнього простору.
Залишивши їх… удвох.
Коли все стихло —
ніч усе ще тривала.
Але вже без магії.
Без голосів.
Без чужого втручання.
Арина стояла біля вікна.
Сльози висохли.
Але всередині все змінилося.
Світ став глибшим.
Лише тепер вона по-справжньому побачила, що сталося навколо.
Осколки скла були розкидані по підлозі сріблястими відблисками.
Холодний вітер вільно вривався в кімнату крізь розбите аркове вікно, ворушачи важкі завіси.
Одна з ламп згасла, і тіні стали довшими.
Повітря все ще зберігало залишки магії.
Ледь відчутні.
Як слід після грози.
Каел повільно підійшов до вікна.
Окинув поглядом тріщини, що пройшли каменем біля рами.
Потім подивився на неї.
Довго.
Мовчки.
— Тут залишатися не можна, — тихо сказав він.
Арина втомлено заплющила очі.
Сил сперечатися не залишилося.
Він підійшов ближче.
Обережно взяв її за руку.
Цього разу — особливо дбайливо.
Наче відчував, наскільки крихкою вона зараз була всередині.
— Ходімо.
Вона мовчки кивнула.
Коридори Ейрдалісу вночі виглядали інакше.
Тихіше.
Порожніше.
Світло рідкісних настінних ламп лягало на кам’яні стіни м’якими золотими плямами.
За високими вікнами шалів вітер, і його глухий виття іноді проходило крізь башту, мов далекий шепіт.
Каел ішов поруч.
Не попереду.
Не як вартовий.
Поруч.
І чомусь саме це утримувало її від того, щоб остаточно розсипатися на частини.
Вони піднялися вище вузькими гвинтовими сходами, до західного крила башти — туди, де майже ніхто не жив.
— Тут раніше були кімнати хранителів, — тихо сказав він.
— Зараз сюди майже не приходять.
Він відчинив важкі дерев’яні двері.
Кімната виявилася меншою за попередню.
Теплішою.
Низький камін ще зберігав залишки жару, ніби хтось нещодавно підтримував вогонь.
На стінах висіли старі світильники з м’яким бурштиновим світлом.
Вузьке вікно виходило на темний сад унизу, де вітер гойдав чорні гілки дерев.
Тиша тут була іншою.
Не тривожною.
Закритою від світу.
Арина повільно зайшла всередину.
Пальці все ще тремтіли після спалаху магії.
Каел зупинився біля дверей, і вона відчувала, як він спостерігає за нею надто уважно.
Наче перевіряв — чи витримає вона ще одну ніч.
І тільки зараз вона раптом зрозуміла:
він теж злякався.
Не розриву.
Не магії.
За неї.
І як підтвердження:
— Ти могла загинути.
Вона обернулася.
— Ти теж.
Каел підійшов ближче.
Повільно.
Без різкості.
Але в кожному кроці була напруга.
— Я не дозволю цьому повторитися.
Вона тихо сказала:
— Ти не можеш контролювати все.
— Я знаю…
І раптом —
він обійняв її.
Не грубо.
Наче більше не міг тримати дистанцію.
Уткнувшись обличчям у вигин її шиї, він уривчасто дихав, ніби намагався повернути хоча б частину контролю.
— Але тебе — можу спробувати зберегти.
Пульс Арини пришвидшився.
— Чому?..
Пауза.
Коротка.
Але в ній — усе.
І цього разу —
він не зупинився.
— Тому що я кохаю тебе.
Тиша.
Повна.
Абсолютна.
Наче світ на секунду зник.
Арина завмерла в його обіймах.
Майже не дихаючи.
— Скажи ще раз…
Він підняв голову, трохи відсторонився й торкнувся її обличчя.
Пальці ковзнули по щоці.
Повільно.
Майже дбайливо.
— Я кохаю тебе.
І це вже не можна було повернути назад.
Вона притулилася до нього.
Ближче.
Настільки, що між ними не залишилося повітря.
— Тоді не відпускай.
І він не відпустив.
Поцілунок був іншим.
Не як раніше.
Не зіткнення.
Не боротьба.
Зізнання.
Його руки ковзнули по її спині, притягуючи ближче.
Її руки піднялися самі.
Повільно.
Наче вона все ще боялася цього руху.
Пальці ковзнули по його плечах і зімкнулися навколо шиї.
Обережно.
Але в цьому дотику було надто багато почуттів, щоб приховати їх.
І в ту мить, коли вона притиснулася ближче, всередині щось здригнулося.
Тихо.
Болюче.
Поруч із ним їй більше не потрібно було бути сильною щосекунди.
Не потрібно було тримати страх під контролем.
Ховати тремтіння в руках.
Удавати, що вона справляється.
Вона вперше за довгий час просто дозволила собі спертися на когось.
На нього.
Пальці ледь помітно здригнулися в його волоссі.
М’які темні пасма ковзнули між ними, і це відчуття раптом здалося дуже правильним.
Наче тільки так вона могла переконатися —
він тут.
Не зникне.
Не стане черговим спогадом, який у неї відберуть.
Вона відчувала його дихання надто близько.
Тепло його шкіри.
Силу рук, що тримали її поруч.
І від цього серце починало битися ще швидше.
У цих обіймах не було нічого випадкового.
Ні гри.
Ні спроби сховатися від страху.
Лише відчайдушне бажання втримати його поруч ще трохи.
Не мить.
Його самого.
Тому що поруч із Каелом світ переставав здаватися чужим.
А він сам — ставав тим місцем, куди їй хотілося повертатися.
Дихання збилося.
В обох.
Він відсторонився на секунду.
Лобом торкнувся її чола.
— Ти впевнена?.. — прошепотів він. Наче боявся, що вона відштовхне його.
Вона подивилася в його очі.
— Так.
І це було не про мить.
Це було про майбутнє.
Він знову поцілував її.
Глибше.
Повільніше.
Його долоня лягла їй на шию, утримуючи.
Не даючи відступити.
І вона не відступала.
Навпаки.
Ближче.
Тепліше.
Вона відчувала його дихання.
Його тіло.
Його напругу.
Яка більше не була прихованою.
І в цьому не було страху.
Лише правда.
Вони рухалися обережно.
Майже повільно.
Наче запам’ятовуючи одне одного.
Кожен дотик.
Кожен відгук.
Його руки.
Її дихання.
Тепло між ними.
Ніч розчиняла все.
Страх.
Біль.
Сумніви.
Залишалися тільки вони.
І те, що стало сильнішим за все інше.