РОЗДІЛ 11. ТЕ, ЩО НАМАГАЮТЬСЯ ЗАБРАТИ

РОЗДІЛ 11. ТЕ, ЩО НАМАГАЮТЬСЯ ЗАБРАТИ
АРИНА
Кімната все ще зберігала напругу.
Тиша не повернулася одразу.
Вона не впала м’яко, як раніше.
Вона залишилася натягнутою.
Наче струна, яку вже зачепили, але звук іще не стих.
Наче повітря пам’ятало, що сталося.
Його руки все ще були на ній.
Теплі.
Справжні.
І тільки це утримувало Арину від того, щоб знову зірватися.
Вона зробила вдих.
Повільно.
— Мені потрібно вийти, — тихо сказала вона.
Не прохання.
Швидше — необхідність.
Каел подивився на неї уважно.
Надто уважно.
Але не сперечався.
Лише кивнув.
Він не відпустив її одразу.
Лише трохи послабив хватку — достатньо, щоб вона могла рухатися, але не настільки, щоб втратити опору.
Там було прохолодніше.
Повітря рухалося — не різко, а ледь відчутно, ніби ковзало вздовж стін, приносячи із собою запах каменю й старої вологи.
Коридор тягнувся вперед довгою напівтемною лінією.
Високі склепіння йшли вгору, гублячись у м’якій тіні.
Кам’яні стіни були холодними, місцями вкриті тонкою сіткою тріщин і вицвілими рунами, в яких ще залишалася ледь вловима магія.
Світло проникало крізь вузькі високі вікна.
Бліде.
Розсіяне.
Воно лягало на підлогу смугами, розрізаючи простір на світло й тінь.
Підлога — гладкий темний камінь — трохи віддзеркалювала силуети, і кожен крок віддавався глухим луною, ніби коридор запам’ятовував їхню присутність.
Арина мимоволі вдихнула глибше.
Після замкненого простору кімнати це місце здавалося майже вільним.
Арина йшла повільно.
Кожен крок — ніби перевірка:
вона все ще тут.
вона все ще… існує.
Але всередині…
щось залишалося.
Відлуння.
Відгук.
Вона трохи стиснула пальці.
І майже одразу відчула —
його руку поруч.
Вони не встигли далеко відійти.
— Вирішили подихати свіжим повітрям?
Голос.
Спокійний.
Знайомий.
Арина підняла погляд.
Даріон стояв попереду.
Наче чекав.
Він ковзнув поглядом по них обох.
Затримався на її обличчі.
Трохи довше, ніж потрібно.
— Що сталося? — запитав він уже без усмішки.
Арина відкрила рот.
Але слова не прийшли одразу.
Надто багато всього.
— Вона… — видихнула вона. — Мірейн…
Голос здригнувся.
Каел відповів замість неї.
— Вона намагалася ізолювати її.
Даріон насупився.
— Уже? Значить, вона не збирається чекати.
Арина похитала головою.
— Вона хоче переконати Арину відкрити розрив.
Даріон опустив погляд на секунду.
Наче щось зіставляв.
— Ні, — тихо сказав він. — Не переконати.
Він підняв очі.
— Підштовхнути.
Арина напружилася.
— У чому різниця?
— У тому, що в тебе не повинно залишитися вибору.
Тиша.
Серце неприємно стиснулося.
— Вона буде тиснути, — продовжив він. — На страх.
На пам’ять.
На все, що зможе зламати тебе швидше.
— У неї майже вийшло, — тихо сказала Арина.
Каел різко повернув голову до неї.
— Не кажи так.
Даріон перевів погляд між ними.
— Це тільки початок, — спокійно додав він. — Якщо вона вже почала діяти відкрито — значить, Рада або розділилася… або вона більше не вважає за потрібне щось приховувати.
— І що це означає? — холодно запитав Каел.
— Що часу майже не залишилося.
Арина стиснула пальці.
— Якщо я… не відкрию його?
Даріон подивився прямо на неї.
— Тоді вона знайде спосіб змусити тебе.
— І що тепер? — тихо запитала вона.
Даріон подивився на неї.
— Тепер у тебе немає часу сумніватися.
— Значить, Мірейн… — тихо сказала Арина.
— Хоче, щоб ти відкрила його, — закінчив Каел.
Арина перевела погляд на нього.
— А ти? — запитала вона.
Він завмер.
— Я хочу, щоб ти вижила.
— Навіть якщо для цього потрібно закрити розрив?
— Так.
— Навіть якщо це знищить мене?
Він зробив крок ближче.
— Я не дозволю!
Вона повільно підняла погляд.
І тільки зараз…
побачила.
Не звичного Каела.
Не того, хто завжди тримає контроль.
А того, хто… боїться.
Його дихання було трохи збитим.
Ледь помітно.
Але для неї — надто очевидно.
Плечі напружені сильніше, ніж потрібно.
Наче він усе ще готовий до удару.
І… очі.
Вона завмерла.
Тому що в них не було звичної стіни.
Не було тієї відстороненості, за якою він ховався.
Там було надто багато:
думок, рішень.
І — страху.
Не за себе.
Він боїться за неї.
Серце Арини здригнулося.
Даріон теж це зрозумів і сказав:
— Я не ворог для вас обох, — додав він, дивлячись на Арину. — Ніколи ним не був.
Вони обоє завмерли.
Арина заплющила очі.
І раптом —
тепло.
Спогад.
Сміх.
Світло.
І голос:
— …якщо стане надто важко — я витягну тебе звідси…
Вона різко розплющила очі.
— Це був ти…
Він кивнув.
— Завжди.
І це змінило все.
Але в наступну мить —
рука Каела лягла на її зап’ястя.
— Досить. На сьогодні вистачить. Залиш нас.
Даріон усміхнувся й, розвернувшись, пішов.
Арина подивилася на Каела.
І побачила…
ревнощі.
Вона зробила крок ближче.
Дуже повільно.
Наче боялася злякати.
— Каел…
Він не відповів одразу.
Наче не почув.
Або ніби був надто глибоко у власних думках.
Вона підняла руку.
Зупинилася.
На секунду.
І все ж —
торкнулася.
Легкий дотик до його руки.
І в цю мить —
він здригнувся.
Ледь помітно.
Але вона відчула.
Наче струм.
Наче відгук.
І це було не про контроль.
Це було про те, що він на межі.
Він перевів погляд на неї.
Різко.
Наче тільки зараз повернувся.
І на частку секунди —
вона побачила це повністю.
Без фільтра.
Без захисту.
Слабкість.
Не фізичну.
Емоційну.
Він не знає, що робити далі.
Він не впевнений.
Він боїться помилитися.
І найстрашніше —
він боїться втратити її.
Це було надто… чесно.
Надто відкрито.
Арина не відвела погляду.
Не змогла.
Тому що вперше бачила його справжнім.
Каел прикрив очі.
На секунду.
Щоб узяти емоції під контроль.
І те, що він так довго тримав усередині.
Коли він розплющив їх знову —
стіна повернулася.
Майже.
Але не повністю.
Вона вже знала, що за нею.
Він міг закритися.
Знову.
Повернутися до звичного.
Стерти цей момент.
Але не зробив.
Натомість він видихнув.
Повільно.
Наче відпускаючи щось.
І вперше —
не спробував приховати.
— Я запізнився, — тихо зізнався він у тому, що його турбувало.
— Я залишив тебе саму.
— Каел…
— Я думав, що контролюю ситуацію.
Коротка усмішка.
Без радості.
— Як завжди. І помилився.
Він подивився на неї.
І в цьому погляді не було виправдання.
Лише факт.
І провина.
Арина відчула, як усередині щось змінюється.
Вона зробила крок ближче.
Ще.
Тепер між ними майже не залишилося відстані.
— Але ти повернувся, — тихо сказала вона.
Він завмер.
Вона бачила це.
— Ти прийшов. Ти не дав їй забрати мене.
Він дивився на неї.
І вперше —
не сперечався.
Тому що це було правдою.
— Я боявся, — тихо сказав він.
І це слово змінило все.
Остаточно.
Арина завмерла.
Тому що він відкрився.
— Що не встигну, — додав він.
— Що буде пізно.
І притягнув її до себе.
Голос став нижчим.
— І я намагаюся тебе не втратити.
Серце зупинилося.
— Чому?..
Він подивився їй в очі.
І вперше —
майже сказав це.
— Тому що…
Він замовк.
Надто близько.
Надто чесно.
— Тому що ти стала для мене…
Він заплющив очі на секунду.
Наче боровся.
— Надто необхідною.
Це було не «я кохаю тебе».
Але зізнання.
Її дихання збилося.
Вона дивилася на нього.
І розуміла:
це не просто страх.
Це — значущість.
Вона обережно торкнулася його обличчя.
Легко.
Наче перевіряючи, що він справді тут.
— Ти встиг, — прошепотіла вона.
Він нахилився трохи ближче.
— Цього разу.
І в цих словах було більше, ніж він сказав.
І в цю мить —
він поцілував її.
Не різко.
І не стримано.
А так, ніби це вже неминуче.
І вперше їхня тиша стала іншою.
Не небезпечною.
Не важкою.
А справжньою.