РОЗДІЛ 7. ТЕ, ЩО НЕ МОЖНА ВТРИМАТИ

АРИНА
— Усім розійтися.
Голос Каела пролунав різко.
Як удар.
Він розрізав музику, мов ніж — і та обірвалася, ніби її ніколи не було.
Зала, ще мить тому повна світла й руху, завмерла.
Без обговорень.
Шепіт прокотився залом — швидкий, тривожний, як вітер перед бурею.
Гості переглядалися, але не сперечалися.
Не ставили запитань.
— Негайно, — додав він.
І люди почали розходитися.
Не сперечаючись.
Бо в його голосі було щось більше, ніж наказ.
Небезпека. Справжня.
Арина ледве трималася на ногах.
Підлога під нею ніби зникала, ставала хиткою, мов вода.
Світло — надто яскравим.
Звуки — надто далекими.
Світ усе ще плив.
Я падаю.
— Я… в порядку…
Слова далися важко.
Він тримав її надто міцно.
Надто впевнено.
Ніби боявся, що вона зникне, якщо послабить хватку.
І дивно —
їй не хотілося вириватися.
Не зараз.
Брехня, — тихо сказав Каел.
Її слова про те, що все гаразд, розсипалися десь між ними ще до того, як встигли оформитися.
Вона відчула це сама.
Ніби тіло зрадило її раніше, ніж вона спробувала збрехати.
Він помітив.
Одразу.
За тим, як тремтіли її плечі.
За збитим диханням.
За тим, як вона сама, майже несвідомо, чіплялася за нього.
— Ти не стоїш сама, — додав він тихіше.
І перш ніж вона встигла заперечити —
повів.
Вона не опиралася.
Просто пішла за ним.
Вони вийшли із зали в коридор.
Там було темніше.
Звуки свята залишилися позаду, приглушені товстими стінами.
Лише кроки.
Його — рівні.
І її — збиті, майже невпевнені.
Усе тіло ніби жило окремо від неї.
Вона спіткнулася.
Ледь помітно.
Але він відчув.
Його рука на її талії стиснулася сильніше, притягуючи ближче.
Не даючи впасти.
Не даючи навіть похитнутися.
І це заземлювало.
— Повільніше, — тихо сказав він.
Вона видихнула.
Голова паморочилася.
Перед очима все ще спалахували образи.
— Я… можу йти, — прошепотіла вона.
— Я бачу, — спокійно відповів він.
І не відпустив.
Навпаки — трохи змінив хватку.
Підтримуючи її так, щоб їй не доводилося триматися самій.
І це було дивно.
Вона не звикла спиратися на когось.
Але зараз це було єдине, що її втримувало.
Вони йшли довгим коридором.
Світло від рідкісних ламп лягало на них уривками.
Тіні рухалися поруч.
Ніби стежили.
Арина відчула, як поступово починає спиратися на нього сильніше.
Спочатку — майже непомітно.
Потім — уже не приховуючи.
І він… не зупинив її.
Не відсторонився.
Лише підлаштувався під її крок.
І це було важливіше за будь-які слова.
Коли вони зупинилися біля дверей її кімнати, вона зрозуміла — сама б не дійшла.
Він не відпустив її жодного разу.
Ні на секунду.
Ніби перевіряючи — чи втримається вона.
Вона б не втрималася.
Він відчинив двері.
Провів її всередину.
Кімната зустріла їх тишею.
Щільною.
Замкненою.
Вона раптом відчула, наскільки втомилася.
Він довів її до ліжка.
Обережно.
Надто обережно для людини, яка зазвичай здається жорсткою й холодною.
Вона майже не опиралася, коли він допоміг їй сісти.
Його руки все ще були на ній.
Він не прибирав їх одразу.
Ніби переконувався.
Що з нею вже все добре.
Вона зробила вдих.
Важкий.
Нерівний.
І лише тепер він трохи послабив хватку.
Але не відпустив повністю.
І чомусь їй не хотілося, щоб він відпускав.
— Ти чула щось іще? — його голос став нижчим.
Зосередженішим.
— Так…
Вона важко вдихнула.
Груди все ще стискало.
— Як зворушливо.
Голос розрізав простір.
Легкий.
Насмішкуватий.
Небезпечний.
Як лезо.
— Я лише відволікся, а тут уже драма.
Арина підняла погляд.
Даріон.
Він стояв біля дверей, ніби те, що відбувалося, його розважало.
Але за цією легкістю відчувалося інше.
Увага.
Справжня.
Він бачив більше, ніж показував.
— Іди, — холодно сказав Каел.
— Із чого раптом?
— Зараз.
І в повітрі щось змінилося.
Як перед грозою.
Невидима напруга стягнула простір між ними.
— Ти не віддаєш мені наказів, Ріварне, — спокійно відповів Даріон.
— Коли справа стосується її — віддаю.
Арина відчула, як повітря стало щільним.
Важким.
Ніби ще трохи — і воно трісне.
— Цікаво, — повільно сказав Даріон. — Відколи ти так прив’язався?
— Відтоді, як зрозумів, що ти надто близько.
Усмішка Даріона стала ширшою.
Небезпечнішою.
— Ревнуєш?
— Попереджаю.
— Це майже одне й те саме.
Арина стиснула пальці.
Надто сильно.
— Досить.
Вони обоє подивилися на неї.
Одночасно.
— Я не річ, яку ви ділите.
Слова прозвучали тихіше, ніж вона хотіла.
Але в них була правда.
— Я не ділю, — холодно сказав Каел.
— Ні? Тоді що ти зараз робиш?
Він ступив ближче.
— Намагаюся тебе захистити.
І втримати.
Вона це відчула.
— Чи контролювати?
Тиша.
Небезпечна.
— А є різниця? — тихо сказав він.
Серце боляче стиснулося.
Є.
Але зараз вона не знала, де проходить межа.
— Є, — м’яко втрутився Даріон.
Він підійшов ближче.
Надто близько.
Його присутність була іншою.
Не тиснучою.
Але огортаючою.
— Захист — це коли дають вибір.
Він простягнув руку Арині.
— Ходімо.
Серце здригнулося.
Вибір.
Слово звучало майже нереально.
Каел миттєво напружився.
— Не смій.
— Або що?
Погляди зіткнулися.
І в ту мить стало ясно —
ще крок, і буде не просто конфлікт.
А війна.
— Припиніть, — видихнула Арина.
Вона зробила крок назад.
— Я нікуди не піду.
І це рішення…
розрядило повітря.
Але не зняло напругу.
Вона просто стала глибшою.
— Ти чула голоси? — знову повернувся до теми Каел.
— Так.
— Повтори дослівно.
Арина заплющила очі.
І слова повернулися.
Надто чітко.
Надто живо.
— «Розрив нестабільний… душа не закріплена… якщо якір не знайдено…»
Слова спливали, мов уламки, і зависли в повітрі.
Як вирок.
— І ще… «Вона не мала вижити».
Тиша стала крижаною.
Каел різко підняв погляд на Даріона.
Напруга стала майже відчутною.
Повітря ніби потяжчало.
— Що це означає? Ти знаєш, що з нею відбувається? — запитав він.
Даріон відповів не одразу.
Він дивився на Арину.
Уважно.
Надто уважно.
— Частково.
— Але не скажеш.
Не запитання.
Твердження.
— Поки ні, — вимовив Даріон.
Легка усмішка.
Він відступив.
Повернувся.
І, не додавши жодного слова, вийшов.
Двері зачинилися м’яко.
Тиша в кімнаті стала глибшою.
Тепер — лише вони.
І щось відбувалося між ними й усередині неї.
У цей момент знову світло.
Сильніше, ніж раніше.
Ріжуче.
Розриваюче.
Арина скрикнула.
Вона схопилася за голову.
Біль спалахнув, мов вогонь.
— Це знову…
— Тримайся! — Каел притягнув її до себе.
І цього разу —
вона не опиралася.
Вона просто не могла.
Це тривало мить, і знову тиша.
Арина важко дихала.
Повільно приходячи до тями.
І лише зараз зрозуміла —
вона знаходиться близько до Каела.
Надто близько.
Його рука на її плечах.
Тепло. Справжнє. Сильне.
— Арино. Дивись на мене, — тихо сказав він.
Вона підняла погляд.
І потонула.
У його очах не було холоду.
Лише напруга.
І… страх.
За неї.
І це було несподівано.
І небезпечно.