РОЗДІЛ 5. НИТКИ, ЯКІ ТЯГНУТЬ

АРИНА
Вечір у домі Ейрвеллів був надто правильним.
Надто тихим.
Ніби стіни знали, що відбувається, але воліли мовчати.
Високі склепіння глушили будь-які звуки, перетворюючи кроки на приглушений шепіт.
Слуги рухалися майже безшумно, як тіні — вивірені, непомітні.
Цей дім жив за правилами.
І сьогодні ці правила стали особливо гострими.
Арина стояла перед дзеркалом, дивлячись на своє — не своє — відображення.
Сріблясте волосся було акуратно вкладене, кожне пасмо лежало ідеально, ніби підкоряючись невидимій руці.
На плечах — темна сукня з тонкою вишивкою, візерунки якої нагадували переплетені гілки або нитки.
Надто витончена.
Надто не її.
Вона торкнулася тканини.
Це не моє життя.
І навіть тіло — не моє.
Відображення дивилося на неї спокійно.
Надто спокійно.
— Ти виглядаєш так, ніби збираєшся на власний похорон.
Вона здригнулася.
Каел стояв, притулившись до одвірка.
Як завжди — з’явився непомітно.
Ніби він не входив у простір, а просто… проявлявся в ньому.
— Дуже смішно, — сухо відповіла вона. — Ти завжди так підтримуєш людей?
— Лише тих, хто вижив після переходу між світами.
Вона повернулася до нього.
— Отже, я все-таки рідкість?
— Ти — проблема, — спокійно сказав він.
А потім додав:
— Але… цікава.
У його погляді майнуло щось, що вона вже починала впізнавати.
Не насмішка. Не жорстокість.
Інтерес.
І це лякало сильніше.
Арина примружилася.
— Це комплімент?
— Вирішуй сама.
Ледь помітна усмішка з’явилася на його обличчі.
Вони йшли довгим коридором.
Підлога під ногами була гладкою, відбивала світло, мов темне скло.
На стінах — картини, старі, важкі, з постатями, чиї погляди ніби стежили за кожним кроком.
Тиша тиснула.
Арина відчувала, як із кожним кроком напруга зростає.
Ніби я йду не на вечерю, а на суд.
— Куди ми йдемо? — запитала вона.
— На вечерю.
— З ким?
— Із тими, хто вирішуватиме, жити тобі чи ні.
Вона зупинилася.
— Ти зараз серйозно?
Він повернувся.
— Абсолютно.
Серце неприємно стиснулося.
Холодно. Важко.
Ось вона.
Реальність.
— І ти говориш це так спокійно?!
— Я попереджаю.
Він зробив крок ближче.
Тепер його голос став тихішим — але жорсткішим.
— Сьогодні ти — Ліара Ейрвелл.
Слова лягли як маска.
Як наказ.
— А якщо я помилюся?
Він не вагався.
— Тоді ти мертва.
Тиша.
Арина видихнула.
Коротко. Із зусиллям.
— Прекрасно. Просто чудово.
Тримайся. Не показуй страх.
Але серце все одно билося швидше.
Зала була освітлена м’яким золотим світлом.
Високі стелі губилися в напівтемряві, звідки звисали тонкі світильники, схожі на застиглі краплі світла.
Довгий стіл тягнувся майже через усю залу — темне дерево, відполіроване до дзеркального блиску.
Срібний посуд, тонкі келихи, ідеально розставлені прибори.
Усе виглядало бездоганно.
І холодно.
Люди.
Надто багато поглядів.
І всі — на неї.
Арина відчула, як усередині щось стискається.
Вони бачать мене.
Але не мене.
— Ліаро, — пролунав жіночий голос.
Арина підвела погляд.
Жінка в темній сукні дивилася на неї.
Леді Мірейн.
Її краса була холодною, вивіреною, майже статичною.
Чорне волосся зібране у строгу зачіску, жодної зайвої лінії.
Шкіра бліда, бездоганна.
Очі — темні, уважні, як у хижака, який не поспішає нападати.
Вона не підвищувала голос.
Їй це було не потрібно.
— Ти виглядаєш інакше.
Слова прозвучали м’яко.
Але під ними відчувалося —
вона вже помітила все.
— Леді Мірейн, — тихо сказав Каел поруч.
Його присутність стала відчутнішою.
Чіткішою.
Як стіна.
Арина трохи схилила голову.
— Мамо…
Слово далося важко.
Ніби вона його вкрала.
Але жінка усміхнулася.
І від цієї усмішки стало холодніше.
Надто ідеально.
Надто контрольовано.
— Як ти почуваєшся, дитино?
Вона не вірить.
Вона перевіряє.
— Краще, ніж учора.
Кожне слово — обережно.
Вивірено.
— Ти пам’ятаєш, що сталося?
Запитання прозвучало м’яко.
Надто м’яко.
Арина завмерла.
Усередині все напружилося.
Пастка.
— Я… — вона зробила паузу. — Пам’ятаю не все.
Тиша.
Вона відчула, як погляди навколо стали гострішими.
Хтось за столом ледь помітно ворухнувся.
— Втрата пам’яті, — спокійно сказала Мірейн. — Це зручно.
Арина зустрілася з нею поглядом.
Не відвела.
— Це правда.
Пауза.
Довга.
Небезпечна.
І в ту мить Арина зрозуміла —
ще секунда, і її почнуть ламати.
І раптом —
— Досить, — втрутився Каел.
Різко.
Чітко.
Без дозволу.
Усі погляди переключилися на нього.
І вперше за весь вечір напруга змінилася.
Тепер вона була спрямована не лише на неї.
— Вона пережила те, чого не переживає ніхто.
Його голос був рівним.
Але в ньому звучала сталь.
Не захист словами.
Захист позицією.
Він не просив.
Він ставив межу.
— Якщо ви хочете допит — оберіть інший час.
У залі стало тихіше.
Навіть повітря ніби завмерло.
Мірейн трохи примружилася.
— Ти надто захищаєш її, Каеле.
Арина завмерла.
Він… справді це робить?
— Я захищаю інтереси дому, — холодно відповів він.
Без вагань.
Без виправдань.
— Авжеж.
Але її погляд говорив інше.
Він бачив.
І Арина — теж.
Це ще не закінчилося.
Вечеря тягнулася безкінечно.
Розмови були… дивними.
Слова — ввічливими.
Сенс — гострим, як лезо.
Кожна фраза — перевірка.
Кожен погляд — оцінка.
Арина слухала.
Намагалася зрозуміти.
Але відчувала лише одне —
вона в центрі чогось небезпечного.
— Рід Вельтів посилює вплив на півночі, — сказав чоловік навпроти.
— Це тимчасово, — відповів інший. — Без підтримки Ради вони не втримаються.
— А якщо втримаються?
— Тоді баланс порушиться.
Слова проходили повз.
Але відчуття — ні.
Я частина цього.
І це лякало найбільше.
— Ліаро, — знову голос Мірейн.
— Так?
— Ти ж була близька з Даріоном Вельтом.
Серце пропустило удар.
Ім’я озвалося… дивно.
Не спогадом.
Але луною.
Каел поруч трохи напружився.
Ледь помітно.
Але Арина це відчула.
— Я… — Арина запнулася.
— Не пам’ятаєш? — м’яко запитала Мірейн.
— Частково.
— Яка прикрість.
Пауза.
— Він буде на балу за три дні.
Усередині щось стиснулося.
Не страх.
Передчуття.
— Бал?
— Авжеж, — усміхнулася Мірейн. — Ми повинні показати, що ти… жива.