ПРОЛОГ

Біль прийшов не одразу.
Спочатку був звук.
Глухий, протяжний, ніби хтось кликав її з-під води.
І разом із цим звуком — відчуття простору навколо. Не кімнати. Чогось більшого.
Повітря було густим, майже в’язким, наповненим дивним солодкуватим ароматом трав і чогось іще — незнайомого, чужого.
Десь далеко луною відгукувалися голоси, ніби стіни тут були надто високими… або їх не було зовсім.
Простір здавався неправильним — надто тихим і водночас живим, ніби він дихав разом із нею.
Арина спробувала вхопитися за це відчуття, зрозуміти, де вона… але думки ковзали, розсипалися, як сон, що вже зникає.
Вона розплющила очі — і світ розірвався.
— …вона дихає!
— Неможливо…
— Ліара?!
Чужі голоси. Чужі руки.
Чуже тіло.
Серце смикнулося в грудях — різко, болісно.
Паніка прийшла миттєво, холодною хвилею.
Арина різко вдихнула — і закашлялася. Повітря було густим, солодким, пахло чимось трав’яним і дивним.
Не так. Усе було не так.
Вона спробувала підвестися — але тіло не слухалося.
Надто важке. Надто… інше.
Пальці — не її. Дихання — чуже.
Навіть відчуття самої себе ніби змістилося, наче вона дивилася зсередини, але не збігалася з цим тілом.
— Де я… — прошепотіла вона.
Голос зірвався тихо, незвично.
Надто м’який. Надто… чужий.
Тиша.
— Вона… не пам’ятає?
— Або… це не вона.
Думка спалахнула миттєво, різка й ясна, як удар:
Це не я.
І в ту мить Арина зрозуміла найстрашніше.
Її голос звучав… не її.