Уламки бурштину

Друга екскурсійна група за день. Для суботи це нормально. І хоча зазвичай люди не поспішають до природничого музею, кілька екскурсійних груп зазвичай таки набираються. Цього разу в холі музею на неї чекали троє . Двоє молодих чоловіків і жінка. Сміялися. Позирали в паперові путівники, що тримали у руках. Не місцеві, вирішила Рима. Вона кинула швидкий погляд на вікно. Так і є, на вулиці почав накрапувати дощ. Аби не бажання його перечекати, вони б сюди не заходили. 
Рима поправила на голові поїдений міллю фетровий капелюшок та натягнула на обличчя приязну посмішку. Неквапливою ходою підійшла до молоді. Вона знала, що виглядає відповідно до свого фаху — немолода, трохи кремезна, в міру імпозантна. Одяг старий, але зі слідами припалого пилом шику. Пальці в товстих перстнях. На плечах кожушок-безрукавка, як зайвий докір суспільству і нагадування, що в музеї навіть в середині літа холодно. Фетрова шляпка безумовно зайва, але деякі речі доводиться носити, щоб приховувати тимчасові недоліки. Або просто не демонструвати людям те, що їх не стосується. 
По її наближенні молодь повернули до неї голови та застигли в очікуванні. Рима помітила, яким зневажливим поглядом пробігла по її статурі жінка. Сама вона була струнка і добре вдягнена. 
— Чи всі придбали квитки? — запитала вона замість привітання. Голос у Рими був добре поставлений, як у вчительки. — Добре, бачу. Дякую. Прямуйте за мною до п’ятої зали. Будемо починати нашу екскурсію у світі грибів.
Рима впевнено закрокувала довгим коридором музею, минаючи різні зали. Геологічний, палеонтологічний, зоологічний, біологічний. Праву руку вона тримала в кишені, в лівій несла зелений термос зі свіжезавареним чаєм. В кінці коридору повернула до потрібної зали, минуючи втомлену чергову на стільці біля входу. Більшість співробітниць музею займалися тільки тим, що з десятої по шосту підпирали своїми старечими спинами стіни та слідкували, щоб діти не чіпали скло руками. А ще інколи показували напрямок туалету молодим мамам. 
Рима була екскурсоводом. Їй платили за ті знання, які вона мала. І які повинна була розповсюджувати.
Жінка в дверях навіть не повернула до них голови. Вона так і продовжила сидіти на своєму дерев’яному стільці, зупинивши погляд на стіні навпроти. 
— Світ грибів надзвичайно великий, — почала Рима, підходячи до першого стенду. На ньому була пластикова об’ємна табличка, яка демонструвала поділ грибів на нижчі та вищі.  — Він охоплює і макроміцети, що у симбіозі з деревами утворюють величезні тіла, і мікроскопічні внутрішньоклітинні паразити. Ті селяться всередині рослин, тварин та навіть людей. 
Цю лекцію вона знала напам’ять. З вересня по травень вона проводила регулярні екскурсії для школярів. У літні місяці — для отаких от молодих людей, яким треба було зайняти себе під час дощу. Рима звикла до того, що відвідувачі її зазвичай не слухають. Для них, як і для неї ці екскурсії були лише обов’язком, який треба відбути. В крайніх випадках якась мати з дитиною могла щось перепитати або сфотографувати один з експонатів на камеру мобільного телефону. Але ніхто і ніколи не заглиблювався в тему. 
Але цього разу все складалося інакше. Молоді люди дивилися їй просто в очі, інколи у відповідь на її слова кивали. Жінка записувала у блокнот окремі тезиси. Рима зацікавлено придивилася до неї. Відсутність косметики, довге світле волосся, спідниця, блузка, кеди. Можливо, працює вчителем чи журналістом. 
Рима поправила на голові фетровий капелюшок, який весь час намагався з’їхати убік. Після цього глянула на свої перемотані пластиром пальці і посміхом сховала праву руку назад у кишеню.
— Подивіться на цей малюнок, — закликала вона молодих людей. — На ньому зображений мураха-листоріз. Хто-небудь знає, як він пов’язаний із грибами?
Ніхто ніколи не намагався відповісти на це питання. Люди на екскурсіях зазвичай з нудьгою в очах дивилися на неї, мовчки очікуючи відповіді. Але цього разу чоловік в окулярах, що тримався за спиною світловолосої жінки, подав голос.
— Вони ними харчуються, —  голос у чоловіка був трішки гнусавим. — Мурахи-листорізи зберігають в окремих камерах мурашника подрібнене листя, на якому проростають гриби. Саме їх вони і використовують в їжу.
Рима повільно кивнула. Молодий чоловік поправив окуляри і став розглядати зображення комах на стенді. 
— Ви праві, — якомога приязніше посміхнулася Рима. — Але справа не тільки в цьому.
Чоловік в окулярах нічого не відповів. Рима розглядала його з цікавістю. Закритий у собі, отже самотньо плекає свій інтелект. Розумний, але сором’язливий. Недооціненний, а тому ображений. Можливо, науковець. А, може, програміст.
— Мурахи-листорізи не просто харчуються грибами, — проговорила екскурсовод. — І не тільки вміють вирощувати їх собі в їжу. Ще 50 млн років тому вони почали культивувати нові їх види.
— Якщо це було 50 млн років тому, то як про це дізналися вчені? — цього разу до неї звернувся другий із чоловіків. Високий, дужий, наче спортсмен, з коротким волоссям. — Чи то мурахи самі їм розказали?
Він поглянув на дівчину, очікуючи її реакції, але вона ніяк не відреагувала на його жарт. Натомість продовжувала щось нотувати у свій блокнот.
— Вчені дізналися, оцінюючи кількість мутацій в геномах різних видів, — терпляче відповіла Рима. — Завдяки цьому можна зробити висновки, коли саме види почали незалежно еволюціонувати. Початок незалежної еволюції гриба став свідченням впливу на його розвиток зі сторони.
На обличчі програміста з’явився занепокоєний вираз. Рима бачила, що він хоче щось сказати, але не впевнений, чи буде це доречним. Їй стало цікаво, що у нього в голові. Їй завжди було цікаво, що в головах у людей, які приходять до неї. Вона спіймала його погляд і запитально скинула брови. Він відкашлявся.
— Десь в Південній Америці є гриб, який навпаки використовує мурах на свою користь, — програміст говорив повільно, наче обдумував кожне слово. Це дратувало. Але він, мабуть, давно звик, що викликає у людей дратування. — Цей гриб потрапляє в їх організм і управляє ними. Правильно? Є таке?
Рима кивнула. Вона працювала в музеї вже тридцять років. Вона знала про гриби все. І навіть більше.
— Мікроскопічний паразитичний гриб Cordyceps unilateralis, — сказала вона. — Розповсюджений в тропічних лісах Амазонії на Конґо. У вигляді спори він проникає в тіло комахи і потім там, всередині, проростає у міцелій. Тобто у грибницю.
Всі троє відвідувачів музею застигли. В очах програміста була радість від власної правоти, в очах дівчини — зацікавленість, а от в погляді спортсмена застиг вираз огиди. 
— Це дуже мудрий гриб, — продовжила Рима. — Він живиться тільки сполучними та жировими тканинами комахи, не руйнуючи її тіла і не шкодячи її органам. За виключенням хіба що мозку. Добравшись до нього, гриб обплутує його своїми відростками, що носять назву гаусторій. Вони такі тонкі, що проникають всередину клітин. 
Спортсмен скривився.
— А що далі? — запитала дівчина. 
— А далі за мураху думає і приймає рішення вже гриб, — Рима посміхнулася. — Ця комашка вже не реагує на феромони мурашника. Вона повністю звільняється від впливу собі подібних. Стає вільною. Ви можете уявити, що таке для комахи, що ніколи не мала власної волі, відчути себе вільною?
— Але ж хіба це воля, — пирхнув програміст. — Мураху ж контролює гриб.
— Якби ви могли запитати, а комаха могла б вам відповісти, то вона б сказала — це і є справжня воля, — Рима помітно розхвилювалася. —  Воля вийти за межі того, якою тебе зробила природа. Воля не належати соціуму. Воля взяти на себе відповідальність за руйнування власного тіла. Більше не боятися смерті. Опинитися за межами цих понять — життя і смерть. Присвятити себе чомусь більшому.
Рима замовкла, важко дихаючи. Спортсмен дивився на неї із зацікавленням. Програміст і дівчина відводили очі. Певно, думають про неї, що вона не в своєму розумі. Рима посміхнулася. Їй було все рівно, що вони думають. 
— А далі починається найцікавіше, — голос Рими, коли вона вимовляла ці слова, тремтів. Вперше вона відійшла від спланованої екскурсії. Ще й почала говорити на таку важливу для неї тему. Рима відчула, як кров приливає до її щік. Вона зробила великий вдих, аби трішки заспокоїти серцебиття.
— Як саме називається цей вид мурах? — запитав програміст. — Чи це може бути з мурахою будь-якого виду?
— Ні-ні, не з будь якою, — поспішила відповісти Рима. — Тільки з найрозвиненішими серед них. Цей вид називається — мураха-деровоточець Леонард.
Спортсмен раптом вибухнув сміхом, а програміст побілів. Дівчина сховала посмішку, притуливши край блокнота до обличчя. 
— То просто його так звати, — крізь сміх пояснив Римі спорсмен, вказуючи ліктем у бік товариша. — Леонард.
— Який збіг, — проговорила екскурсовод. Вона замислено відвела погляд в сторону, роздивляючись пластикові копії різноманітніх грибів, сховані за товстим склом уздовж стіни. Вона відчула, як на неї набігають спогади. Не просто спогади, а тіні віків і тисячоліть. Тіні безмежної кількості попередніх поколінь. І її безпосередніх пращурів, і навіть тих спор, яким так і не довелося прижитися і пустити коріння.
— А що найцікавіше?
Рима підхопилася. Подивилася на молодих людей трохи здивовано. Наче вперше їх бачила. Її очі були пусті, ніби вона ніяк не могла згадати, де знаходиться.
— Ви сказали “а далі починається найцікавіше”, — повторила дівчина. Її блокнот міцно лежав на долоні, ручка була напоготові.  — Що найцікавіше? 
Рима вийняла праву руку з кишені та пальцем, навколо якого був намотаний брудний пластир, вказала на свій термос. 
— Може, чаю? — турботливо запитала вона. І, не чекаючи на відповідь, почала відкручувати кришку термоса. — Цей чай приготував мій чоловік. Останнім часом він робить його надзвичайно смачним. Сам вирощує деякі трави, сушить їх. Коли заливаєш їх кип’ятком, аромат довкола стоїть просто неймовірний.
Здавалося, Рима не помічає незадоволеного нетерпіння молодих людей. Вона налила гарячу рідину в кришку від термоса, яка слугувала одночасно і чашкою, та простягнула її спортсменові. Він взяв напій своєю широкою долонею.
— Найцікавіше… — проговорила вона. — Найцікавіше в тому, що Кордицепу — так називається гриб — необхідно і далі спороносити. А можливо це лише за певних умов. Потрібні відсутність прямого сонячного світла, 94% вологості і температура в межах 23-26 градусів. Зазвичай таким місцем є нижня сторона листків з північної сторони рослин на висоті 25 см над землею.
Спортсмен зробив великий ковток чаю і скривився.
— Що, гірчить? — занепоїлася Рима. — То лише на початку. Випийте ще. Цей чай треба як слід розкуштувати. Я вам скажу, у мене останнім часом сильно змінилися смаки. Раніше теж таке б не сподобалося, а тепер щодня його п’ю. 
Пахучий травяний пар сховав за собою обличчя молодого чоловіка, коли той знову підніс чашку до рота.
— Мурахи-деревоточці Леонарди зазвичай не піднімаються на листя рослин, — продовжила тим часом Рима. — Їх лапи і щелепи не пристосовані для цього. Але завдяки Кордицепу леонарди починають поводитися інакше. І роблять те, чого не вміли раніше. Наче мурахи-листорізи, яких ми згадали раніше, вони починають вгризатися в листок, пробираючись по ньому. Хоч це і за межами їхньої природи.
Рима прийняла пусту чашку з рук спортсмена і налила в неї ще чаю. Передаючи його жінці, намагалася тримати руку так, щоб не було видно пораненого пальця.
— Мураха Леонард, хапаючись щелепами, знаходить центральну жилку листа і повисає на ній. В цей самий момент гриб в середині починає розростатися, поглинаючи внутрішні органи. Він пробиває потилицю мурахи і проростає назовні, випускаючи в повітря спори.
— Бідня комашка, — проговорила біловолоса жінка, дмухаючи на гарячий чай.
— На той момент комахи як такої вже немає, — байдуже відповіла Рима. — Є лише її порожній екзоскелет, що повністю належить грибу.
Запала тиша.
— Я більше не буду їсти навіть шампіньони, — засміявся спортсмен. Його товариші посміхнулися.
— А я навпаки, — відповіла йому жінка, повертаючи Римі пусту чашку. — Краще ми їх, ніж вони нас. Уявіть, а раптом цей Кордицеп колись еволюціонує і навчиться брати під контроль мозок людей. Ти вдихаєш спору — і все.
— Може, в цьому і немає потреби, — задумливо проговорила Рима, втретє наливаючи чай. — Кордицеп паразитує на мурахах вже більше 48 мільйонів років. Але ж він — лише один з незліченної кількості паразитів, які колись існували. Цілком ймовірно, що протягом останніх мільйонів років існували і інші форми паразитичних грибів. Вони розвивалися на різних живих формах — комахах, рептиліях, ссавцях. Але внаслідок однієї з кліматичних катастроф їхні носії вимерли. І ці гриби разом з ними. Але не всі. Наприклад, вражена одним з таких грибів комаха могла потрапити в смолу і на довгі віки законсервуватися у бурштині. І, можливо, та спора гриба всередині неї впала в сплячку, але не померла.
— Тобто десь у буршині може зберігатися жива спора гриба, здатного паразитувати на людині? — програміст широкими очима дивився на Риму. Чашка з чаєм ледь помітно тремтіла у його руці.
Екскурсовод кивнула, поправляючи свій капелюшок.
— А тепер уявіть, що одного разу цей бурштин впав на тверду, вкриту плиткою підлогу музею і розколовся надвоє. Людина, яка його впустила, нахилилася, щоб підібрати сколки. Збираючи їх, порізалася об гострі краї, мимоволі піднесла пальці до рота, щоб злизати кров…
Всі мимоволі опустили очі на блискучу плитку на підлозі музею. 
— Я не хочу чаю, — програміст простягнув їй назад чашку з гарячим напоєм. Рима посміхнулася. Він недарма здався їй найрозумнішим. 
— Це всього лише чай. І він дійсно непоганий, — Рима перелила рідину назад в термос і міцно закрутила кришку перебінтованими пальцями. — Щоб бути ураженим спорою гриба, достатньо одного. Дихати.
Дощ за вікном перестав.
Рима провела молодих людей до холу. Вони йшли мовчки, намагаючись триматися якомога подалі від неї. Покидаючи зону екскурсій, не попрощалися. Та й вона мовчала. Їй не потрібні були слова, які б підтверджували її зв’язок з ними. Кожного з них трьох вона тепер відчувала, як власних дітей.
Вулиця поглинула друзів, і Рима зітхнула, поправляючи фетровий капелюшок на голові. Він весь час злазив з голови убік і виглядав вже зовсім дивно. Напевно, завтра їй знадобиться інший головний убір. Більш високий і місткий. Рима сховала праву руку в кишені та глибоко замислилася, перебираючи пораненими пальцями два прохолодні уламки бурштину.