Розділ 26. Зречення

   В аудиторії запанувала тиша, яку не можна було назвати спокійною. Це була тиша вакууму, місце, з якого викачали не лише повітря, а й саму можливість життя. Ліріель стояла нерухомо, дивлячись на свої бліді руки. Вона відчувала, як усередині неї, немов величезні тектонічні плити, зсуваються пласти свідомості. Перша фаза ритуалу була завершена. Рішення було прийнято, і нитки долі, що пов'язували її з Валеріусом, натягнулися до краю. Тепер мало відбутися найстрашніше, остаточне зречення.

   Це не була просто відмова від магії чи відхід з академії. Ліріель знала, що щойно вона вимовить фінальні формули, вона перестане існувати як особистість, здатна на співчуття, гнів чи прив'язаність. Вона стане тим, ким була створена спочатку, досконалим інструментом вищого порядку, холодним вартовим, чия душа не знає земних вібрацій.

 - Пора, - прошепотіла вона, і її шепіт змусив скло в аудиторії вкритися найтоншим шаром крижаних візерунків, що нагадували застиглі крики.

   Вона почала повільно обходити магічне коло, накреслене на підлозі. З кожним кроком вона візуалізувала певний фрагмент своєї пам'яті, який потрібно було відсікти. Ось її перший день в академії. Вона стоїть біля брами, маленька, перелякана, стискаючи в руках жалюгідні пожитки. Вона відчувала ту надію, те пекуче бажання довести всім, що вона чогось варта. Ліріель підняла руку і різким жестом, немов невидимим скальпелем, перерізала цю нитку. Спогад зблід, став плоским і сірим, втративши будь-яке емоційне забарвлення.

   Валеріус, який усе ще лежав на колінах біля краю кола, видав глухий стогін. Його тіло почало світитися тьмяним, болісним золотом. Сила всередині нього відчувала, що її кличуть, і вона буквально рвала його плоть зсередини, прагнучи до своєї господині.

 - Ліріель... не роби цього... я помру без тебе... - прохрипів він, простягаючи до неї тремтячу долоню.

   Вона зупинилася і подивилася на нього. У цей момент у її грудях ще жевріла крихітна іскрка болю, залишок того, що люди називають милосердям. Вона бачила його бліде обличчя, його покусані губи, його очі, сповнені щирого, тваринного жаху. І на мить їй захотілося кинутися до нього, обійняти, сказати, що все це лише задушливий сон. Але в пам'яті враз виплив момент із залу. Валеріус, який стоїть поруч із магістрами, його погляд, у якому читалися не турбота про неї, а гарячковий розрахунок і передчуття нової сили.

 - Ти вже мертвий, Валеріусе, - відповіла вона, і її голос набув металевого, дзвінкого звучання. - Ти помер у ту секунду, коли оцінив мою душу в золотих монетах і магічних привілеях. Те, що зараз повзає переді мною, лише оболонка, наповнена моїми вкраденими почуттями. Я не вбиваю тебе. Я просто забираю у тебе те, що робить тебе живим.

   Вона продовжила обхід. Наступним пластом була Віолетта. Ліріель згадала всі знущання, усі насмішки, усі ті моменти, коли вона почувалася нікчемою під крижаним поглядом золотої дівчинки. Вона бачила страх Віолетти, прихований за зверхністю. Ліріель могла б помститися, могла б перетворити життя своєї мучительниці на кошмар, але зречення вимагало іншого. Вона вирвала з себе ненависть до Віолетти. Ненависть, це теж зв'язок, це нитка, за яку можна смикнути. Тепер Віолетта стала для неї не ворогом, а просто випадковим об'єктом, пилом під ногами, невартим навіть краплі уваги.

   Повітря в кімнаті почало кристалізуватися. Дрібні сніжинки, гострі як бритви, закружляли в повільному танці, підкоряючись ритму її заклинання. Ліріель почала співати. Це була пісня мовою, яку не чули в цьому світі мільйони років. Це були звуки первісного холоду, музика порожнечі, що розділяє зірки. З кожним звуком її волосся ставало дедалі білішим, втрачаючи останні залишки золотистого відтінку, а шкіра почала світитися примарним, блакитним світлом.

   Процес вилучення сили з Валеріуса увійшов у критичну фазу. Світло всередині нього стало настільки яскравим, що крізь шкіру грудної клітки стали видні ребра та пульсуючі судини. Він закричав, надривно, захлинаючись власним криком. Сила виходила не м'яко, вона виходила як розпечений метал, випалюючи все, до чого торкалася. Вона забирала з собою всі магічні канали, які встигла побудувати в тілі Валеріуса, залишаючи по собі лише випалену пустелю нервових закінчень.

   Ліріель відчувала, як її власна сила повертається до неї. Це було схоже на повернення втраченої кінцівки, але без радості возз'єднання. Це була важка, крижана могутність, яка тиснула на плечі, вимагаючи остаточної відмови від людяності.

 - Я, Ліріель, народжена зі світла і пройшовши крізь безодню, - почала вона фінальну формулу. - Відмовляюся від імені, даного мені людьми. Відмовляюся від болю, принесеного людьми. Відмовляюся від любові, обіцяної людьми.

   При слові "любов" аудиторія здригнулася. Магічні світильники на стінах разом лопнули, осипавши підлогу дощем зі скла. Валеріус рухнув обличчям вниз, і з його спини, розриваючи одяг і шкіру, вирвався згусток сліпучого золотого полум'я. Він повільно поплив до Ліріель, пульсуючи в такт її серцю, що вже сповільнювалося.

   Вона простягнула руки, і іскра увійшла в її долоні. У цей момент Ліріель відчула все. Усю міць, усі знання всесвіту, усю холодну нескінченність космосу. І в цю ж мить вона відчула, як її особистість, її «я», починає розчинятися в цій величі. Вона бачила своє життя як короткий, безглуздий спалах у вічній ночі. Вона бачила академію, це маленьке, жалюгідне збіговисько амбітних мурах.

   Вона не стала знищувати їхню магію. Вона бачила, як магічні потоки в стінах академії стабілізувалися. Без її іскри, яка працювала як неконтрольований реактор, магія стала передбачуваною, слабкою і нудною. Вона стала саме такою, якою була сотні років тому. Інструментом для запалювання світильників та левітації невеликих предметів. Академія не рухнула. Вона просто стала посередньою. Вона стала місцем для людей, а не для богів.

   Ліріель подивилася на Валеріуса. Він був живий, але його очі, що втупилися в підлогу, були порожніми. У них більше не було того блиску, тієї іскри геніальності, яку він так цінував. Він став пустишкой. Тим самим ізгоєм, з яких він сам колись посміювався. Ліріель знала, що Віолетта зараз відчуває те саме. Раптову, приголомшливу тишу всередині, де раніше співала вкрадена сила. Це було їхнє покарання. Жити звичайними, сірими життями, вічно пам'ятаючи про те, якими богами вони могли б стати, якби мали серце.