Розділ 24. Світло чужого серця

   Фінальний акт божественної трагедії розгортався під склепінням зали, яке більше не здавалося кам'яним. Під дією позамежних енергій матерія витончилася, і крізь проріхи в реальності проглядала бездонна порожнеча космосу, що переривалася спалахами первісного світла. Бар'єр, який розділяв глядачів і бійців, почав вібрувати на частоті, нестерпній для людського слуху. Це був звук помираючої брехні.

   У центрі арени Ліріель, преображена й велична, стояла навпроти Валлакса, який стрімко втрачав свою монументальність. Без меча, що розсипався від одного лише дотику з її прощенням, принц безодні виглядав лише згустком озлобленої тіні. Але його поразка не була остаточною, поки не була розкрита остання, найболючіша таємниця цієї шахової партії богів.

 - Ти думаєш, що перемогла, бо згадала своє ім'я? - голос Валлакса тепер нагадував шелест сухого листя в склепі. - Ти думаєш, що твоє кохання зцілить цей світ? Дурне, наївне дівчисько. Ти забула найголовніше. Ти забула, чому твоє світло так і не повернулося до тебе повністю, навіть коли ти розправила свої нові крила. Подивися на свого героя. Подивися на того, хто присягався тобі у вірності.

   Ліріель повільно повернула голову в бік Валеріуса. Він усе ще стояв на колінах біля краю бар'єру, і в його очах відбивався такий відчай, який неможливо було зіграти. Його золотиста аура, що колись вважалася ознакою вищої магічної гідності, тепер пульсувала в такт із серцем Ліріель, але ця пульсація була болісною, конвульсивною.

 - Скажи їй, спадкоємцю світла! - прохрипів Валлакс, указуючи пазуристою рукою на юнака. - Скажи їй, звідки у твоєму роду взялася ця чистота, якою ти так пишався. Скажи їй, чому твій батько й дід так ретельно оберігали твою силу від будь-якого зовнішнього впливу.

   Валеріус затремтів. Він відчував, як усередині нього щось рветься. Не фізично, а на рівні самої тканини душі. Істина, яку він підсвідомо відчував із самого моменту зустрічі з Ліріель, тепер виривалася назовні, спалюючи його зсередини.

 - Я... я не знав... - його голос зірвався. - Ліріель, я клянуся, я до цього дня не розумів...

 - Він не знав, але його кров знала! - Валлакс переможно скинув руки. - Тисячу років тому, коли вирвали твої крила, він виявив, що чисте світло серафима не може існувати в неживому кристалі вічно. Світлу потрібне живе серце, щоб живитися. Йому потрібна судина, яка перекачуватиме життя, перетворюючи його на магію. Твій коханий не просто вкрав твою силу, він вшив найяскравішу, найживішу частину твого ангельського серця у свій власний родовід.

   У залі запанувала така тиша, що було чути, як падає пил на розбиті плити.

 - Валеріус, це не просто людина з даром, - продовжував Валлакс, смакуючи кожне слово. - Він живий сейф, у якому замкнена твоя вкрадена сила. Уся його сила, усе його сяйво, усе його життя, це паразит, що живе за рахунок твого страждання. Щоразу, коли він творив заклинання світла, він витягував краплі твого життя з безодні. Ви кохаєте одне одного? О, це найсолодша іронія! Він кохає тебе, бо в його грудях б'ється частина твого серця. А ти кохаєш його, бо підсвідомо прагнеш повернути те, що належить тобі по праву. Ваша любов, це лише прагнення вкраденого майна повернутися до законного власника!

   Ліріель дивилася на Валеріуса, і в її очах не було гніву. Там була лише нескінченна тиха печаль, яка була страшнішою за будь-яку лють. Вона бачила тепер його душу наскрізь. Там, у самому центрі його єства, справді горіла маленька сліпуча точка, іскра її власного серця, обмотана тисячею ниток людських заклинань, які утримували її, змушуючи служити їхньому роду.

   Валеріус розридався, закривши обличчя руками.

 - Тепер я розумію... чому я задихався, коли тебе катували. Чому я відчував твій біль як свій. Це не було співчуттям. Це було моє серце і твоє серце, яке кричало всередині мене. Я... я всього лише злодій. Моє існування, це злочин проти тебе.

   Студенти й магістри в залі слухали це зізнання, і їхні власні душі здригалися. Це було остаточне падіння ідеалів академії. Найчистіший, найшляхетніший із них виявився живим пам'ятником давньому пограбуванню.

   Валлакс зайшовся гавкаючим сміхом.

 - І ось твій вибір, серафиме! Щоб повернути свою повну міць, щоб остаточно вигнати мене й зачинити браму пекла, ти повинна забрати свою силу назад. Але пам'ятай, що вона вшита в його душу так глибоко, що вилучити її, означає знищити Валеріуса. Він помре в ту ж мить, коли ти станеш цілісною. Ну ж бо! Забирай своє! Убий свого коханого заради порятунку цього жалюгідного світу, який його предки побудували на твоїй крові! Хіба це не буде вищою справедливістю?

   Ліріель повільно підійшла до межі бар'єру. Валеріус підвів голову. Його обличчя було блідим, але в очах з'явився дивний спокій людини, яка нарешті знайшла спосіб спокутувати провину свого роду.

 - Зроби це, Ліріель, - прошепотів він, і його голос був напрочуд твердим. - Забери її. Вона ніколи не належала мені. Усе це світло, яким я так пишався, це твої сльози. Я не хочу більше жити за твій рахунок. Якщо моя смерть поверне тобі крила, я прийму її як найвеличніший дарунок.

   Він притиснув долоню до бар'єру, і цього разу бар'єр не опирався. Ліріель простягнула руку й торкнулася його грудей крізь прозору перепону. Її пальці пройшли крізь його одяг і шкіру, немов крізь воду. Вона відчувала тепло своєї сили, яка забилася у захваті, упізнавши господарку. Їй достатньо було одного легкого руху думки, одного ривка волі, і вона знову стала б всемогутньою, а Валеріус розсипався б попелом біля її ніг.

   Валлакс завмер, затамувавши подих. Це був момент, заради якого він затіяв усю цю гру. Якщо Ліріель убиває Валеріуса заради сили, вона вчиняє акт насильства, який назавжди закриє їй шлях на небеса. Вона стане палою остаточно, з власної волі. Вона стане такою ж, як він.

 - Так... - шипів принц безодні. - Візьми її! Стань собою! Стань богинею помсти!

   Ліріель заплющила очі. Перед її внутрішнім поглядом промайнули всі дні знущань, холод підземель, біль вирваних крил і тисячі років самотності. Вона бачила обличчя тих, хто її катував, і бачила обличчя Валеріуса, який був єдиним промінчиком тепла в її земному пеклі. І вона зрозуміла те, чого Валлакс ніколи не зможе зрозуміти через свою природу.