Розділ 22. Сповідь хранителя

   У трапезній залі академії час остаточно втратив свою звичну лінійність і передбачуваність. Поки на арені смертельного парі Ліріель і Валлакс перетворилися на два нерозрізнені, ревучі вихори, один сліпучо-срібний, інший чорний, у просторі, де задихалися від нестерпного жаху звичайні люди, настав момент істини. Страх перед зовнішнім ворогом досяг тієї критичної межі, за якою людська психіка або остаточно й безповоротно ламається, або починає гарячково шукати точку опори в чомусь набагато більшому, ніж власне егоїстичне «я».

   Цією несподіваною точкою опори для сотень зневірених душ раптово став той, кого протягом останніх десятиліть усі звикли вважати лише частиною запиленого інтер'єру, живою декорацією до нескінченних стелажів прадавніх магічних фоліантів, що йшли у темряву. Старий хранитель, бібліотекар, чиє справжнє ім'я Малахія за довгі століття майже повністю стерлося з колективної пам'яті мешканців академії, повільно й урочисто підвівся зі свого місця.

   Його постать, зазвичай зігнута під непомірним тягарем прожитих років і вичитаних таємниць, тепер здавалася неприродно, лякаюче прямою, немов його хребет перетворився на сталевий стрижень. Старий не дивився на титанічну битву, що розгорталася за бар'єром. Він дивився прямо на людей, у їхні спотворені гримасами жаху обличчя.

 - Перестаньте скиглити й плазувати в пилу, жалюгідні тіні великих предків! - голос Малахії, зазвичай деренчливий, слабкий і надтріснутий, раптово набув такої сили, що прорізав гул битви й істеричні ридання студентів, як розпечений добіла ніж прорізає замерзле масло. - Ваша сліпа паніка, це найкращий десерт для безодні. Кожне ваше перелякане допоможіть і кожне малодушне за що нам це, це зайвий дюйм смертоносної сталі в мечі Валлакса. Ви так відчайдушно хочете знати, хто вона насправді? Ви хочете зрозуміти, за яку саме провину ви зараз помираєте в цих руїнах? Тоді слухайте уважно, поки у вас ще залишилися вуха, здатні сприймати щось, крім власного передсмертного виття!

   Валеріус, чий гарячковий погляд був буквально прикутий до слабнучого, мерехтливого сяйва Ліріель, повільно обернувся. В очах хранителя він побачив не старече безумство, а крижану, давню й абсолютно безжальну ясність. Інші студенти, мимоволі залучені несподіваною, майже фізичною міццю цього голосу, почали затихати, прислухаючись. Навіть магістр Ігнатіус, чия віра у власні догми зараз тріщала по швах, опустив руки, заворожений тією незворотною зміною, що сталася в дряхлому старійшині.

   Малахія повільно, з побожністю розгорнув той самий потемнілий від століть сувій, який він так міцно стискав у вузлуватих руках. На цьому пергаменті не було звичних чорнильних літер, там, прямо під поверхнею старої шкіри, пульсували й перепліталися живі золотисті лінії, що складалися в складні сузір'я та геометричні фігури, яких ніколи не було на нічному небі.

 - Тисячу років тому, - почав хранитель, і його слова почали миттєво матеріалізуватися в повітрі над головами присутніх примарними, лякаюче реальними образами. - Цей світ не знав жодної академії. Він не знав ні високомірних інквізиторів, ні самовдоволених магістрів, ні того сурогатного світла, яке ви звикли замикати в штучні кристали. Світ був занурений у першородні, величні сутінки, де життя і смерть гармонійно танцювали рука об руку у великому балансі. І в ці сутінки, за покликом самої землі, спустилися ті, кого ми у своїй безмежній гордині пізніше назвали ангелами, але чиє справжнє, забуте ім'я - Серафими, істинні охоронці рівноваги.

   Він велично вказав рукою на Ліріель, яка в цей самий момент, здригаючись від болю, впала на одне крило під нищівним ударом Валлакса. Але, всупереч законам фізики, знайшла в собі сили знову піднятися на ноги.

 - Їх було семеро. Сім найчистіших іскор великого початкового полум'я, що прийшли в наш грубий світ тільки для того, щоб навчити людей мистецтву безкорисливого творення й любові. Але люди, істоти глибоко загребущі, заздрісні й невиліковно лякливі. Ми не хотіли вчитися гармонії, ми жадали безмежно володіти. Ми не бажали балансу, ми пристрасно хотіли абсолютної переваги над сусідами й самою природою. І тоді наші з вами предки, ті, чию кров ви вважаєте благородною, вчинили першу зраду. Вони були досить розумні, щоб збагнути: серафим абсолютно невразливий для будь-якої людської магії чи сталі, але він залишається нескінченно відкритим і беззахисним перед обличчям щирої любові та співчуття.

   Малахія зробив важкий крок до Валеріуса, дивлячись йому прямо в саму глибину душі, оголюючи всі його страхи.

 - Вони обрали наймолодшу з них. Найдовірливішу й найчистішу. Ліріель. Вона мала необережність покохати людського правителя, вона всім серцем повірила його фальшивим клятвам про вічний мир і процвітання. І тієї чорної ночі, яку наші найтаємніші прадавні хроніки називають ніччю зламаних крил, цей правитель і його вірні жерці напоїли її підлою отрутою забуття і, поки вона була непритомна, заживо вирвали її крила з самої суті її єства. Вони не вбили її тоді, ні. Убити істинного серафима практично неможливо людськими методами. Вони вчинили дещо набагато гірше й витонченіше. Вони насильно розчленували її метафізичну суть на тисячі дрібних осколків.

   У залі почувся приглушений спільний шепіт неописуемого жаху. Студенти дивилися на хранителя, боячись пропустити бодай один звук, бодай один жест. Картини далекого минулого, що створювалися його прадавньою магією, ставали дедалі детальнішими й нестерпно чіткими. Вони бачили прекрасну, сяючу жінку, розпластану на холодному кам'яному вівтарі, і людей у білих ритуальних масках, які зазубреними клинками із сонячного каменю методично зрізали з її плечей, що здригалися, живе, кричуще світло.

 - Саме з цих понівечених крил, із цієї вкраденої божественної величі був створений перший кристал академії, - голос Малахії став суворим, гірким і важким, як могильна плита. - Уся хвалена міць вашої академії, усі ваші захисні заклинання і все ваше спадкове світло, яким ти так пишався, Валеріусе, це всього лише крадені осколки її розтерзаної, закривавленої плоті. Ви століттями вчили своїх дітей пишатися своїм магічним даром, навіть не підозрюючи, що цей дар, результат найвеличнішого й найпідлішого злочину в історії людства. Ви поколіннями пили її життєву силу, як ненаситні паразити, тоді як її саму, позбавлену пам'яті, імені й могутності, ваші предки боягузливо швирнули в саму глибоку безодню, сподіваючись, що вона ніколи не знайде дорогу назад.