Розділ 16. Спроба зцілення

   Вісім днів до кінця. Небо над академією остаточно втратило залишки блакиті, перетворившись на полотно із запеклої крові та фіолетових розводів. Кривавий дощ змінився липким, важким туманом, який просочувався крізь щілини в камені, залишаючи на книгах і мантіях наліт сірого пилу. Магія в стінах цитаделі почала гнити. Заклинання зцілення замість того, щоб затягувати рани, викликали лише швидкий ріст темної плісняви, а вогняні кулі чаділи чорним димом, позбавленим тепла.

   Ліріель стояла посеред своєї камери, відчуваючи, як холод Валлакса, залишений ним після нічного візиту, повільно перетворюється на гостру, пульсуючу потребу. Це не була потреба в захисті, це була потреба в правді. Вона знала, що Валеріус зараз перебуває у стані, близькому до повного магічного вигорання. Вона відчувала його ауру крізь стіни веж. Золоте сяйво його душі, яке колись привабило її біля джерела, тепер тремтіло, як ґніт свічки на ураганному вітрі.

   Вона розуміла, що зобов'язана зробити це. Не з любові, та була розбита на балу разом із кришталевими келихами. Не з відданості, її зрадили першою. Це була спроба врятувати ту частину себе, яка все ще відмовлялася вірити, що світ людей заслуговує лише на очищувальне полум'я безодні.

   Використавши залишки своїх сил, Ліріель створила заклинання приховування, якого її навчив контракт. Вона не стала невидимою, вона просто стала незначною. Для стражників у коридорі вона перетворилася на тінь, на скрип мостини, на порив вітру. Вона пройшла повз них, відчуваючи їхній тваринний страх, і попрямувала до особистих покоїв спадкоємця роду світла.

   Шлях через академію здавався подорожжю цвинтарем. Студенти, колись горді й гамірні, тепер тулилися до стін, стискаючи в руках вервиці або марні амулети. Портрети великих магістрів у галереях остаточно осліпли, їхні намальовані очі витекли чорною фарбою.

   Вона знайшла Валеріуса в його кабінеті. Двері були не зачинені, в академії більше не боялися злодіїв, тут чекали тільки демонів. У кімнаті панував хаос: сотні сувоїв були розкидані по підлозі, дорогі меблі перевернуті, а в повітрі стояв важкий запах застарілого вина.

   Валеріус сидів за столом, обхопивши голову руками. Його волосся сплуталося, мундир був пом'ятий, а на столі перед ним стояло кілька порожніх фіалів з-під відновлювальних еліксирів. Він намагався скласти формулу щита, який зміг би зупинити Валлакса, але його пальці так тремтіли, що перо рвало пергамент.

 - Це марно, - тихо сказала Ліріель, зачиняючи за собою двері.

   Валеріус здригнувся і різко підвів голову. Його очі, колись ясні й сяючі, тепер були налиті кров'ю, а зіниці розширені від магічного виснаження. Він дивився на неї кілька секунд, немов не впізнаючи, а потім на його обличчі відбилася ціла гама почуттів, від надії до лютої огиди.

 - Ти... як ти вибралася? - прохрипів він, намагаючись встати, але його ноги підкосилися, і він важко опустився назад на стілець. - Варта! Гвардія!

 - Ніхто не прийде, Валеріусе. Вони занадто зайняті тим, що намагаються не з'їхати з глузду від завивання гончаків під вікнами, - вона зробила крок до нього, ігноруючи його спробу намацати щось на столі. - Подивися на себе. Ти намагаєшся вилікувати смертельну рану пластиром. Валлакс не буде пробивати твій щит. Він просто почекає, поки ти сам випалиш свою душу зсередини цією марною боротьбою.

 - Забирайся, - прогарчав він, і в його голосі почулися сльози. - Ти прийшла посміятися? Прийшла подивитися, як падає той, кого ти обманула? Вівіан мала рацію... ти передвісниця цього жаху. З кожним твоїм кроком темрява стає густішою.

   Ліріель підійшла впритул, не звертаючи уваги на холод, який почав виходити від її власної шкіри. Вона бачила його ауру, вона була вкрита дрібними тріщинами, крізь які витікало життя. Валлакс уже почав його зцілювати по-своєму, готуючи ґрунт для свого тріумфу.

 - Валеріусе, послухай мене, - вона спробувала покласти руку йому на плече, але він смикнувся, немов від удару розпеченим залізом. - Валлаксу не потрібна академія. Йому не потрібні ваші землі. Йому потрібна я, але не як трофей, а як інструмент. І ти частина цього інструмента. Твій відчай годує його. Твоя ненависть до мене, це паливо для його приходу. Якщо ти не припиниш опиратися світлом і не почнеш бачити правду, ти станеш першим, хто впаде, коли брама відчиниться.

 - Яку правду?! - Валеріус скочив, перекидаючи стіл. Чорнило розлилося по підлозі чорною калюжею, в якій відбивалося багряне небо. - Що ти наречена демона? Що ти використала мене, щоб пробратися в серце академії? Я кохав тебе, Ліріель! Я був готовий зректися сім'ї заради дівчини без роду і племені! А ти весь цей час носила на серці його клеймо!

   Він схопив її за зап'ястя, і Ліріель скрикнула від болю. Його магія, навіть у такому спотвореному вигляді, пекла її тінь. Але вона не відсторонилася. Вона змусила його дивитися їй в очі.

 - Так, я носила клеймо! Бо тільки демони погодилися врятувати моє життя, коли ваші святі інквізитори кинули мою сім'ю помирати в пустошах! - закричала вона у відповідь, і її голос затремтів від накопиченої роками люті. - Я прийшла до тебе не за прощенням, Валеріусе. Я прийшла, щоб зцілити твій розум від тієї брехні, яку тобі вливала Вівіан. Вона знала про контракт. Вона знала, хто йде за мною, і вона використала це, щоб усунути суперницю, не розуміючи, що підставляє під удар увесь світ!

   Валеріус завмер. Його хватка ослабла. Він дивився на неї з жахом, усвідомлюючи, що її слова звучать занадто логічно для безумства, яке охопило замок.

 - Вона... не знала, - прошепотів він, але в його голосі не було впевненості. - Вона просто захищала мене. Захищала академію.

 - Вона захищала свою владу, - Ліріель повільно видихнула. - Валеріусе, у мене залишилося мало часу. Валлакс уже був у мене сьогодні вночі. Він показав мені, що буде. Він хоче, щоб ти ненавидів мене. Він хоче, щоб ти почувався зрадженим, бо твій біль, це найсолодша музика для безодні. Якщо ти зможеш очистити своє серце від цієї образи... якщо ти зможеш побачити в мені не зрадницю, а жертву тих самих обставин, що і ти... у нас буде шанс.