Розділ 12. Розбите дзеркало

   Ніч після балу не принесла спокою ні величним стінам академії, ні змученим душам її мешканців. Над замком, який ще недавно сяяв міріадами магічних вогнів, нависла важка, задушлива тиша, що віщувала грозу. Вона томилася в небесах, але ніяк не наважувалася вибухнути очищувальною зливою. Повітря було просякнуте запахом зів’ялих квітів і гірким присмаком розлитого вина.

   Ліріель повернулася до своєї камери у вежі далеко за північ. Стражники, які вели її під конвоєм, тепер намагалися не дивитися їй в очі. Той фіолетовий спалах, що вони побачили в залі, залишив у їхніх примітивних душах липкий слід первісного страху. Вони навіть не ризикнули закрити двері на всі засуви. Холод, що йшов від дівчини в сірій сукні, здавався їм фізично відчутним бар’єром, крізь який не пробитися сталевим засувам.

   Вона сиділа біля вузького вікна, дивлячись на те, як перші, несміливі промені передсвітанкового сонця починають фарбувати горизонт у колір запеклої крові та старої міді. Її кайдани мовчання були розбиті, не фізично, а магічно. Тонкі тріщини на чорному залізі, що сковувало її зап’ястя, пульсували тьмяним фіолетовим світлом, немов вени вмираючого демона. Ліріель більше не треба було мовчати. Обітниця була виконана, і ціна за неї була сплачена сповна: її вірою в людське благородство, її надією на спокуту через світло.

   Усередині неї щось остаточно, із хрустом переламалося. Та тендітна дівчина, що вічно сумнівалася в собі й прийшла в ці стіни з мрією про тихе життя, зникла. На її місці в передсвітанкових сутінках народилася тінь. Її велич тепер була співрозмірна її болю, а її сила живилася тим самим розчаруванням, яке мало її знищити.

   Раптом у нескінченному коридорі вежі пролунали кроки. Вони були нерівними, важкими, супроводжувалися дзвоном розбитого скла та приглушеними прокльонами. Ліріель не обернулася. Вона знала цю ходу, знала цей ритм дихання, хоча зараз він був збитий і захаращений отрутою.

   Валеріус увірвався до її камери, ледь не вибивши дубові двері з завіс. Він усе ще був у своєму парадному мундирі, але той був розстебнутий на грудях, заплямований вином і багряними плямами крові з порізаної долоні. Його обличчя, зазвичай бездоганне й спокійне, як у античного бога, зараз було спотворене гримасою лютого, майже божевільного відчаю. У його колись золотій аурі більше не залишилося чистоти, тільки каламутний, брудний багрянець і сірі спалахи магічного виснаження. Він виглядав як людина, яка спалила свій дім, щоб зігрітися, і тепер усвідомила, що залишилася на згарищі.

   Він зупинився посеред кімнати, важко і переривчасто дихаючи. У правій руці він стискав за шийку напівпорожню пляшку колекційного еліксиру, який адепти використовували, щоб притупити почуття після кривавих битв.

 - Ти... - виплюнув він, і його голос зірвався на хрип, повний ненависті до самого себе. - Ти сидиш тут так спокійно. Наче нічого не сталося. Наче ти не зруйнувала моє життя всього за один тиждень. Після всього! Після того, як я виставив себе останнім дурнем перед радою, перед батьком Вівіан, перед усім світом, і все заради тебе!

   Ліріель повільно, з гідністю справжньої королеви тіней, повернула голову. Її погляд був глибоким, незбагненним і холодним, як дно океану, куди ніколи не проникає сонячне світло.

 - Виставив себе дурнем? - повторила вона його слова тихим, рівним голосом, у якому не було ні краплі образи, лише нескінченна втома. - Ти помиляєшся, Валеріусе. Ти не через мене став дурнем. Ти просто зробив вибір, який був для тебе природним. Ти обрав те, що було простіше, зрозуміліше і безпечніше для твоєї дорогоцінної репутації. Ти обрав маску замість обличчя.

   Валеріус розсміявся, це був різкий, знущальний сміх, що захлинався і вдаряв по кам’яних стінах камери, як сталевий град. Він зробив великий, жадібний ковток із пляшки і з розмаху жбурнув її в стіну поруч із Ліріель. Скло розлетілося на тисячі блискучих уламків, один з яких, гострий як бритва, подряпав її бліду щоку. Тонка цівка крові потекла по її шкірі, але Ліріель навіть не здригнулася, не відвела погляду.

 - Вибір? Ти смієш говорити мені про вибір?! - він підійшов до неї впритул, майже торкаючись її обличчя своїм. Від нього пахло дорогим алкоголем, гіркою магією та спаленими мостами. - У мене не було вибору! Ти мовчала, Ліріель! Ти стояла там, у тому залі, як проклята кам’яна статуя, поки інквізиція перетрушувала твоє брудне минуле! Ти навіть не спробувала прошепотіти мені, що ти не злодійка! Знаєш, що сказала мені Вівіан, коли ми танцювали? Вона сказала, що бачила, як ти сміялася з моєї наївності. Що ти розповідала своїм друзякам у пустошах, як легко обвести навколо пальця золотого хлопчика, якщо просто зробити сумні очі й вчасно промовчати!

   Ліріель дивилася на нього, і в її свідомості виник образ дзеркала, яке вони колись тримали вдвох. Колись вона бачила в ньому відображення своєї надії на те, що світло може прийняти тінь. Тепер дзеркало було розбите вщент, і в кожному його уламку, що валявся на брудній підлозі, вона бачила лише спотворену, потворну версію того, що колись здавалося їй коханням.

 - І ти їй повірив, - констатувала вона факт без тіні емоцій. - Ти повірив словам жінки, яка ненавидить мене, замість того, щоб повірити тиші людини, яка... яка довірила тобі своє життя.

 - А кому мені було вірити?! - Валеріус зірвався на крик, він схопив її за плечі й сильно струснув, його пальці впилися в її тіло, залишаючи синці. - Ти не дала мені нічого, крім загадок, натяків і цієї проклятої тиші! А Вівіан... вона зрозуміла! Вона дала мені певність, опору, вірність, якої у тебе ніколи не було і бути не могло! Вона частина мого світу, а ти чужорідне тіло, яке мій організм нарешті відштовхнув!

   Він знову розсміявся, і в цьому сміху було стільки концентрованої отрути, що Ліріель відчула, як її контракт відгукується співчутливою, майже торжествуючою вібрацією. Темрява всередині неї раділа, бачачи, як рушиться її прив’язаність до світла.