Розділ 11. Торжество ревнощів

   Зал вічного сяйва у вечір балу стихій являв собою величне і водночас лячне видовище. Це було серце академії, цитадель світла, де кожен камінь був просякнутий віковою магією. Величезний купол із прозорого кварцу відкривав вид на бездонне нічне небо, але зірки здавалися блідими порівняно з тим, що коїлося всередині. Високі склепіння були затягнуті магічним туманом, у якому, немов дивовижні риби в акваріумі, плавали тисячі живих вогнів, світлових сфер, створених найкращими адептами. Вони мерехтіли, змінюючи відтінки від ніжно-блакитного до глибокого індиго, підкоряючись ритму музики.

   Стіни, викладені білим мармуром із прожилками чистого золота, відбивали сліпучий блиск коштовностей і важкий шовк мантій. Музика неземна, виконувана на інструментах, струни яких були виткані із застиглого місячного світла, заповнювала простір, створюючи ілюзію того, що саме повітря перетворилося на вібруючу субстанцію.

   Для Ліріель цей вечір мав стати фінальним акордом її приниження. Рада академії, підбурювана Вівіан та її батьком, прийняла милостиве і глибоко садистське рішення: дозволити обвинуваченій у крадіжці бути присутньою на святі як живе повчання. Її привели сюди під конвоєм, як рідкісну, небезпечну тварину, щоб вона побачила крах свого світу перш ніж її пам'ять буде стерта, а тіло вигнане в мляві пустоші.

   Вона стояла в густій тіні масивної коринфської колони, у найвіддаленішому, темному кутку залу, куди майже не долітало світло магічних сфер. На ній була сіра сукня, груба тканина, що тепер здавалася особливо поношеною і недоречною серед цього сліпучого моря парчі, оксамиту та драконячої луски. На її тонких зап'ястках тьмяно і холодно мерехтіли кайдани мовчання, артефакти з чорного заліза, які блокували не лише голос, а й саму можливість магічного сплеску. Будь-яка спроба заговорити відгукувалася різким болем у горлі, немов у нього заливали розплавлене залізо.

   Але найстрашніше було не в кайданах і не в презирливих поглядах адептів. Найстрашніше стояло в центрі залу, під перехресним вогнем сотень захоплених очей. Валеріус. Він виглядав настільки бездоганно, що на нього було боляче дивитися. Одягнений у парадний мундир із білосніжної замші з золотим гаптуванням у вигляді крил фенікса, він здавався втіленням самого сонця, що спустилося на землю. Його аура, зазвичай м'яка й затишна, сьогодні була посилена урочистістю моменту і, можливо, магічними еліксирами. Вона пульсувала сліпучим золотом, заповнюючи собою простір і змушуючи оточуючих схиляти голови у мимовільній пошані.

   Та поруч із ним, сяючи не менш люто, стояла Вівіан. Вона була тріумфаторкою цього вечора. На ній була сукня, створена з рідкого магічного полум'я, складне плетіння стихії вогню, яке жило своїм життям, облизуючи її струнку постать червоними, помаранчевими та багряними язиками. При кожному її русі залом розліталися крихітні іскри, які тут же гасли, залишаючи в повітрі запах дорогого ладану. Вона тримала Валеріуса під руку, її пальці з довгими, ідеально нафарбованими нігтями власницьки стискали його лікоть. Її голова майже покоїлася на його плечі, а на губах грала усмішка переможниці, яка нарешті отримала свій законний трофей.

   Ліріель відчувала, як усередині неї щось повільно, зі скрипом помирає. Це не був гострий, вибуховий біль, до якого вона звикла при опіках контракту. Це був холодний, повзучий параліч душі. Вона бачила, як Валеріус нахиляється до Вівіан, щоб щось прошепотіти їй на вухо, як він ввічливо і тепло усміхається її уїдливим жартам. У його погляді, який раніше шукав у Ліріель таємницю і глибину, тепер панувала випалена порожнеча, заповнена лише обов'язком і зовнішнім блиском.

 - Подивіться на них, яка ідеальна пара, - донісся до Ліріель отруйний шепіт із натовпу. Група адептів у масках, не помічаючи сіру тінь за колоною, із захватом обговорювала головну сенсацію вечора. - Нарешті наш принц прозрів. Вівіан справжня королева, плоть від плоті. Вогонь і світло, це союз, передбачений зірками.

 - А ця злидарка? Кажуть, вона все ще тут? - відповіла інша дівчина, прикриваючи рот віялом із пір'я жар-птиці. - Бачила її біля входу. Жалюгідне видовище. Кажуть, вона використовувала чорну сіль, щоб затуманити розум Валеріуса. Інквізиція знайшла в її речах не лише сапфір, а й записи забороненими наріччями. Добре, що Валеріус вчасно скинув цю ману.

   Ліріель стиснула пальці так сильно, що нігті до крові впилися в долоні. Вона не могла відповісти. Не могла закричати, що записи, це її щоденник мовою пустошей, а чорна сіль, просто ліки від головного болю. Вона була зобов'язана мовчати і спостерігати, як її ім'я затоптують у бруд під музику вальсу.

   Раптово мелодія змінилася. Оркестр заграв Танець Стихійного Єднання, повільний, глибокий ритм, який за традицією могли танцювати тільки ті, чиї долі були офіційно визнані радою як пов'язані. Це був момент визнання союзу перед обличчям богів і людей. Валеріус, не вагаючись ні секунди, вивів Вівіан у центр кола.

   Натовп розступився, утворюючи живий коридор. Ліріель затамувала подих, відчуваючи, як повітря в легенях перетворюється на скло. Вона пам'ятала, як Валеріус торкався її руки в бібліотеці, обережно, наче боячись пошкодити крило метелика. Вона пам'ятала тепло його долоні в обсерваторії. Тепер вона бачила, як він веде Вівіан упевнено, владно, з тією грацією хижака, який знає свою силу.

   Кожен їхній крок, кожне обертання було методичним ударом по її серцю. Вівіан сяяла, її вогняний шлейф малював у повітрі складні візерунки, переплітаючись із золотим сяйвом Валеріуса. Вона постійно шукала Ліріель поглядом у натовпі, і коли їхні очі нарешті зустрілися крізь напівтемряву залу, Вівіан не відвела погляду. Вона дивилася прямо на Ліріель, і в її очах не було жалю, тільки холодна, розпечена ненависть і торжество. Одними губами, ледь помітно, вона промовила: «Дивись, як він забуває тебе».

   Контракт на грудях Ліріель раптом відгукнувся дивною вібрацією. Але це не був караючий біль. Це був сплеск. Її справжня темрява, що роками збиралася під маскою смирення, відчула колосальну зраду світла. Світ, який обіцяв їй спокуту, тепер публічно виривав у неї останню опору. Баланс усередині Ліріель похитнувся.