Розділ 10. Отруйні промови

   Сонце завжди сходило однаково красиво, але для Ліріель, зачиненої у вежі, його промені тепер здавалися наглядачами, що відраховували години її ганьби. З кожним днем її ув’язнення тиша, яку вона так цінувала, перетворювалася на задушливий вакуум. Без свого кварцового амулета, який залишився в руках майстра Ігнатіуса як незаперечний доказ, світ навколо став нестерпно гучним і водночас порожнім.

   Та поки Ліріель каралася в мовчанні, за стінами її в’язниці розгорталася інша битва, тиха, підла й смертоносна. Це була битва за розум і серце Валеріуса.

   Вівіан знала, що просто підкинути артефакт недостатньо. Валеріус був занадто благородним, занадто впертим у своїй майже фанатичній вірі у світлу природу істот. Його душа була подібна до фортеці з чистого золота, і щоб здобути її, Вівіан не могла використати лобову атаку. Їй потрібно було отруїти колодязі. Щоб остаточно стерти Ліріель з його життя, треба було не просто довести її провину, а перетворити її образ на щось брудне, розрахункове й позбавлене тієї самої загадкової глибини, яка так необережно його полонила.

   Того вечора сад академії тонув в ароматах квітучої магнолії та нічного жасмину. Повітря було густим, майже відчутним, просякнутим магією родючості, яку культивували адепти факультету землі. Валеріус сидів на кам’яній лаві біля того самого джерела, де колись він уперше побачив справжню Ліріель, де вона торкнулася його магії й не згоріла. Але сьогодні вода у фонтані здавалася йому каламутною, а світло зірок, холодним і байдужим. Його аура, зазвичай сяюча, мов ранкове сонце, була тьмяною, вкритою серпанком сірого розчарування, схожою на пил покинутих доріг.

 - Ти знову тут, - м’який, улесливий голос Вівіан перервав його важкі роздуми.

   Вона підійшла нечутно, немов змія, що ковзає по шовку. На ній була сукня зі струменистої тканини кольору сонця, що заходить, яка при кожному русі спалахувала багряними іскрами. У руках вона тримала два келихи з охолодженим нектаром, напоєм, який варили в алхімічних лабораторіях для відновлення енергетичного балансу. Вівіан присіла поруч, навмисно близько, так що аромат її парфумів, агресивна суміш амбри, мускусу та розпеченого металу, перекрив ніжні пахощі саду.

 - Я не хочу говорити, Вівіан, - глухо озвався він, не піднімаючи голови. Його пальці нервово спліталися, кісточки побіліли.

 - Я знаю. І мені боляче бачити тебе таким, мій дорогий принце, - вона торкнулася його плеча, її долоня була гарячою, майже обпікала. Цього разу Валеріус не відсторонився. Його внутрішній захист був пробитий мовчанням Ліріель, і він потребував будь-якої опори, навіть якщо ця опора була з розпеченого заліза. - Ти звинувачуєш себе в тому, що не розгледів у ній злодійку. Ти думаєш, що твоя інтуїція тебе підвела. Але ти не повинен карати себе. Твоє серце занадто чисте, занадто велике, щоб очікувати підлого удару від тієї, хто так майстерно вдавав поранену пташку.

   Валеріус нарешті подивився на неї. В його очах відбивався такий бездонний сум, що Вівіан на мить відчула укол совісті, який тут же придушила своєю ненавистю до суперниці.

 - Вона не вдавала. Я бачив її душу... там, біля джерела. Я бачив світло, яке пробивалося крізь її холод. Це неможливо підробити.

   Вівіан гірко, майже співчутливо всміхнулася. Вона зробила повільний ковток нектару, дивлячись на те, як місяць відбивається в темній воді фонтану.

 - Ти бачив те, що вона хотіла тобі показати. Ти найвеличніший маг свого покоління, але ти нічого не знаєш про світ за межами цих золотих стін. Ти коли-небудь замислювався, чому студентка з самих низів пустошей раптом опиняється в академії? Чому рада, яка зазвичай не пускає на поріг навіть сильних магів без родоводу, зробила для неї виняток?

   Валеріус нахмурився, в його свідомості почали виринати логічні нестиковки, які він раніше ігнорував.

 - У неї була рекомендація... з вищих кіл.

 - Куплена, Валеріусе. Або здобута шантажем, - Вівіан стишила голос до довірчого, майже інтимного шепоту. - Мій батько, як верховний інквізитор, підняв її таємні архіви. Ті, що не лежать на поверхні. Знаєш, що ми знайшли? Нічого. Ім’я Ліріель виникло в літописах нізвідки рівно два роки тому. До цього її не існувало. Вона професійний сосуд судина. Чув про таких? Люди, яких з дитинства навчають придушувати будь-яку іскру магії, перетворюючи свою ауру на мертву зону. Вони ідеальні шпигуни та злодії. Вони можуть пройти крізь будь-який магічний бар’єр, бо бар’єри налаштовані на пошук сили, а не порожнечі.

 - Я не вірю в це, - Валеріус хитнув головою, але в його голосі вже не було колишньої сталевої впевненості. - Її реакція в обсерваторії... цей поцілунок... її страх. Це не була гра.

 - О, Валеріусе... - Вівіан сумно зітхнула й накрила його долоню своєю. - Для такої, як вона, ти був не просто прикриттям. Ти був її золотим квитком. Вона професіонал, але навіть професіоналам потрібен притулок. Хто запідозрить дівчину, на яку звернув увагу сам спадкоємець світла? Твій статус, це її абсолютний щит. Вона знала, що поки ти поруч, інквізиція не наважиться обшукати її кімнату чи перевірити її речі. Ти сам зробив її недоторканною. І Сльоза Німфи була лише її першою ціллю. Якби не Елоїза, яка спохопилася раніше терміну, Ліріель би вже була за межами академії, святкуючи свою перемогу.

   Валеріус мовчав, і Вівіан відчувала, як отрута її промов повільно, крапля за краплею, проникає в його думки, роз’їдаючи фундамент його довіри. Вона знала, куди бити. Валеріус понад усе цінував щирість і чистоту помислів. Усвідомлення того, що його найсвітліші пориви використали як дешевий інструмент для крадіжки, було для нього гіршим за фізичні тортури.

 - Ти пам’ятаєш, як вона дивилася на тебе? - продовжувала Вівіан, бачачи, що він піддається. - Не як жінка на чоловіка, а як хижак на здобич, що дає тепло. Вона не тебе кохала. Вона кохала ту безпеку, яку ти їй давав своєю присутнісю. А коли її впіймали, вона замовкла. І це було найрозумнішим її ходом. Обітниця мовчання? Яке благородство! Насправді їй просто немає чого сказати. Будь-яке виправдання вимагало б магічної клятви, а судини не можуть клястися магією, їхня природа тут же видасть брехню. Вона просто чекає, поки її покровителі, ті, хто прислав її сюди за артефактами, витягнуть її з цієї вежі.