Розділ 8. Інтриги Вівіан

   Ранок після ночі в обсерваторії був сірим і вогким, немов сама природа співчувала скороченому терміну життя Ліріель. Туман, що прийшов від озера, огорнув шпилі академії, перетворюючи величний замок на примарне видіння. Для Ліріель цей туман став метафорою її власного стану. Вона почувалася загубленою, затиснутою між нестерпним світлом Валеріуса та крижаною хваткою свого контракту.

   Кожен крок коридорами відгукувався в її грудях глухим болем. Мітка, що зжерла п'ять місяців її часу за один поцілунок, пульсувала, нагадуючи про те, що ціна за людські почуття для неї непомірно висока. Вона намагалася не дивитися на людей, але шкірою відчувала, що атмосфера в академії змінилася. Шепітки стали гучнішими, погляди гострішими.

   Головним скарбом Ліріель, крім її таємниці, був захисний амулет, проста на вигляд підвіска з димчастого кварцу на шкіряному шнурку. Це не була магічна річ у звичному розумінні адептів. Амулет не давав сили, він служив якорем, допомагаючи Ліріель утримувати її демонічну енергію всередині, коли емоції зашкалювали. Без нього її смирення було під загрозою. Без нього будь-який спалах гніву міг прорвати завісу її ілюзії.

   Вона завжди носила його під сукнею. Але цього ранку, під час обов'язкових занять із медитації в загальному залі, сталося непередбачуване.

 - Усім адептам підготуватися до очищення каналів! - проголосив майстер Ігнатіус, старий маг з очима, схожими на застиглу смолу. - Залиште всі артефакти та особисті речі на лавах. Потоки світла не терплять сторонніх вібрацій.

   Ліріель завагалася. Зняти амулет означало залишитися оголеною перед обличчям магії академії. Але непокора викликала б підозри. Вона повільно розстебнула шнурок і поклала кварц на лаву.

   Вона не помітила, як у тіні колони мигнуло яскраво-руде пасмо волосся. Вівіан спостерігала за нею, і в її очах не було нічого, крім холодного, розрахункового блиску. Донька інквізитора знала, що ця дрібничка важлива для Ліріель. Вона бачила, як дівчина постійно торкається її через тканину сукні.

   Медитація тривала нескінченно довго. Світлі потоки енергії, що призивалися майстром, омивали зал, змушуючи Ліріель стискати зуби від внутрішнього конфлікту. Коли сеанс закінчився і адепти потягнулися до своїх речей, Ліріель першою поспішила до своєї лави.

   Її серце пропустило удар. Лавка була порожньою. Мантія лежала на підлозі, немов її недбало відкинули, але амулета на ній не було.

   Холодний піт виступив у неї на лобі. Вона почала гарячково озиратися, сподіваючись, що він просто зісковзнув на каміння.

 - Ти щось загубила, мишко? - пролунав голос Вівіан.

   Вона стояла в оточенні своїх подруг, і на її губах грала дивна, торжествуюча усмішка. Валеріус теж був тут, він щойно закінчив розмову з майстром і тепер із подивом дивився на сцену, що розгорталася.

 - Мій амулет, - тихо сказала Ліріель, намагаючись, щоб голос не тремтів. - Він був тут.

 - Ах, це непоказне скельце? - Вівіан картинно скинула брови. - Невже воно настільки цінне? Чи, можливо, ти просто шукаєш привід, щоб привернути увагу? Наприклад, щоб виправдати свою присутність у місцях, де тобі бути не належить?

   Валеріус зробив крок вперед.

 - Вівіан, якщо ти щось бачила, просто скажи. Не треба цих ігор.

 - О, я бачила набагато більше, ніж ти думаєш, - Вівіан зблиснула очима в бік Ліріель. - Але зараз мова не про твою сліпоту. Мова про крадіжку.

   Вона різко повернулася до групи адептів із вищої аристократії, які стояли неподалік.

 - Елоїзо, люба, ти не могла б перевірити свою шкатулку? Ту саму, з фамільними реліквіями дому Валуа, яку ти принесла сьогодні для освячення?

   Бліда дівчина, Елоїза, відкрила невелику оксамитову коробочку і скрикнула.

 - Сльоза Німфи! Її немає! Вона зникла!

   Сльоза Німфи була легендарним артефактом, величезним сапфіром, який, за чутками, міг посилювати водну магію в десятки разів. Весь зал прийшов у рух. Майстер Ігнатіус нахмурився, його аура почала темніти від роздратування.

 - Крадіжка в стінах академії? Нечувано, - прогримів він. - Обшукати всіх!

 - Навіщо всіх, майстре? - Вівіан вказала пальцем на Ліріель. - У кого тут немає ні копійки за душею? Хто тут живе на подачки ради? Хто вчора вночі пробирався в обсерваторію, сподіваючись виудити хоч щось із нашого найкращого учня?

   Ліріель застигла. Вона зрозуміла масштаб пастки. Її власний амулет був лише приманкою, щоб спровокувати її, поки хтось інший підкладав справжній артефакт у її речі.

 - Перевірте її кишені, - зажадала Вівіан. - Чи, можливо, вона ховає це під сукнею? У таких, як вона, завжди довгі руки і порожні гаманці.

 - Вівіан, припини це негайно! - Валеріус став перед Ліріель, закриваючи її собою. - Ти звинувачуєш людину без жодних доказів. Це недостойно адепта.

 - Докази? - Вівіан засміялася. - Добре. Майстре Ігнатіус, використайте заклинання пошуку. Воно вкаже на слід Сльози Німфи. Синій сапфір залишає чіткий магічний шлейф.

   Старий маг кивнув. Він підняв посох, і залом пройшла хвиля лазурового світла. Світло кружляло кімнатою, відбиваючись від дзеркал і колон, а потім, немов підкоряючись невидимій руці, різко спрямувалося до Ліріель. Воно огорнуло її сіру постать яскравим сяйвом, що викривало її.

   У залі запала мертва тиша. Навіть Валеріус на мить завмер, його рука, простягнута для захисту, здригнулася.

 - Ліріель? - тихо запитав він. У його голосі було стільки болю і нерозуміння, що Ліріель захотілося, щоб її прямо тут поглинула земля.

 - Я не брала його, - відповіла вона, дивлячись йому прямо в очі. Але вона знала, як це виглядає. У її світі слова не значили нічого проти магічного доказу. Майстер Ігнатіус підійшов до неї.

 - Виверни кишені, дитино.

   Ліріель повільно підкорилася. Її пальці торкнулися грубої тканини сукні. Вона знала, що там щось є. І справді, з внутрішньої кишені, яку вона ніколи не використовувала, на кам'яну підлогу з важким стуком випав сліпучий синій камінь. Він сяяв так яскраво, що на мить засліпив присутніх. Поруч із ним випав і її захисний амулет, той самий кварц, який тепер виглядав як жалюгідний доказ її злочину.