Розділ 3. Зустріч біля джерела

   Навчальний тиждень в академії тягнувся для Ліріель подібно до в'язкої, гіркої смоли. Кожен день був іспитом на міцність. Вона сиділа на лекціях з метафізики світла та основ стихійного коливання, старанно записуючи кожне слово професорів у потертий зошит. Поки інші адепти практикувалися у виклику магічних іскр, змушуючи повітря навколо себе вібрувати від надлишку сил, Ліріель просто дивилася на свої порожні долоні.

   Викладачі ігнорували її. Для них вона була мертвою судиною, прикрим винятком із правил, на який не варто витрачати час. Професор Каллум, майстер повітряних потоків, один раз поглянув на неї поверх окулярів і сухо кинув: «Можете не обтяжувати себе конспектуванням практичної частини, місс... як вас там. Теорія, це максимум, на що ви можете розраховувати».

   Ліріель зносила це мовчки. Її справжня сила всередині билася об стінки контракту, як розлючений звір у тісній клітці. З кожним днем придушувати магію ставало все важче. Енергія академії була занадто чистою, занадто привабливою, вона намагалася вступити в контакт із темною матерією всередині Ліріель, і це викликало постійний тупий біль у скронях.

   У четвер ввечері, коли золотисті сутінки опустилися на сад академії, Ліріель зрозуміла, що більше не може перебувати в чотирьох стінах своєї комірчини. Їй потрібне було повітря. Їй потрібна була самотність.

   Вона прослизнула повз патрулі старшокурсників і попрямувала до найглухішої частини садів. Це місце вважалося священним. Казали, що вода в ньому, це сльози перших богів, які оплакували падіння світу. Сюди рідко заходили адепти: магія тут була настільки щільною, що у недосвідчених магів починалося енергетичне сп'яніння. Але для Ліріель це було ідеальне сховище. У такому потужному потоці світла її власна аура, або її відсутність, була непомітною.

   Сад дихав. Рослини, що підживлювалися джерелом, світилися ніжним бірюзовим світлом. Величезні кущі нічного жасмину розпускалися, випускаючи хмари дурманного аромату. Ліріель йшла вузькою стежкою, відчуваючи, як трава ластиться до її ніг, немов упізнаючи в ній щось більше, ніж просто пустишку.

   Коли вона вийшла до ротонди з білого каменю, в центрі якої било джерело, її серце пропустило удар. Вона була тут не одна. Біля краю води, спиною до неї, стояв Валеріус. Він був без своєї важкої мантії, в одній лише тонкій білій сорочці з розстебнутим коміром. Місячне світло сріблило його плечі, а вода фонтану, злітаючи вгору, розсипалася навколо нього міріадами сяючих крапель. Але не це вразило Ліріель.

   Вона бачила його душу. Для звичайних магів Валеріус був просто неймовірно сильним обдарованим. Але Ліріель, чий зір був вигострений у безоднях пекла, бачила справжню структуру його істоти. Це було не просто сяйво. Його душа була виткана з ниток найчистішого золота, переплетених із лазур’ю. Вона пульсувала в ритмі з самим світобудовам. Це була та сама іскра, яку вона втратила дуже давно. Дивлячись на нього, вона відчувала, як її власна темрява затихає, заворожена цією досконалістю.

   Валеріус обернувся. В його очах не було подиву, лише спокійна цікавість.

 - Ти часто тут буваєш? - запитав він. Його голос у тиші саду звучав м'яко, без тіні тієї зверхності, до якої вона звикла.

   Ліріель завмерла, готова будь-якої миті зірватися з місця і втекти.

 - Ні... Я... я не знала, що тут хтось є, - прошепотіла вона, опускаючи очі.

 - Не бійся, - він зробив крок назустріч, і тепло його аури торкнулося її обличчя. - Це місце належить усім. Хоча більшість моїх однокурсників бояться джерела. Вони кажуть, що воно занадто гучне. А ти? Що ти чуєш, Ліріель?

   Вона здригнулася. Він назвав її на ім'я.

 - Я чую тишу, - відповіла вона правду, яку не мала казати. - Тільки тут шум у моїй голові затихає.

   Валеріус уважно подивився на неї. Він підійшов ближче, і тепер їх розділяло всього пара кроків. Ліріель бачила кожну деталь його обличчя: невелику подряпину на вилиці, густі вії і дивний, проникливий блиск у глибині зіниць.

 - Тиша, це рідкісний дар, - задумливо промовив він. - Усі називають тебе пустишкою. Але я дивлюся на тебе і не бачу порожнечі. Знаєш, на що ти схожа?

   Ліріель мимоволі підняла на нього погляд.

 - На що?

 - На нічне небо перед бурею. Здається, що там нічого немає, крім темряви, але насправді там приховані цілі світи і блискавки, готові вдарити.

   Усередині Ліріель щось надломилося. Контракт на її грудях спалахнув попереджувальним болем, але вона проігнорувала його. Вперше за довгий час хтось подивився на неї і побачив не дефект, а таємницю.

 - Ти помиляєшся, - її голос здригнувся. - Я просто... сіра тінь. Тобі не варто зі мною розмовляти. Вівіан та інші... вони не зрозуміють. Твоя репутація постраждає.

   Валеріус засміявся тихо і щиро.

 - Репутація? Ліріель, магія вчить нас бачити суть речей, а не їхню оболонку. Якщо я буду обирати друзів за їхнім магічним індексом, чим я відрізнятимуся від голема, створеного для обчислень?

   Він простягнув руку до води джерела. Вода сама потягнулася до його пальців, утворюючи прозору сферу. Всередині неї затанцювали крихітні світлові рибки.

 - Дивись, - він простягнув сферу їй. - Спробуй торкнутися. Вона не обпече тебе.

   Ліріель вагалася. Її пальці тремтіли. Якщо вона торкнеться магічної субстанції Валеріуса, їхні енергії можуть увійти в контакт. Це ризик. Це безумство. Але спокуса відчути бодай краплю його світла була нестерпною.

   Вона повільно простягнула руку. Коли кінчики її пальців торкнулися водяної сфери, по її тілу пройшла електрична судома. Але це не був біль. Це було впізнавання. Її душа, поранена і очорнена, раптом згадала, як воно, бути частиною світла.

   Сфера в її руках не лопнула. Навпаки, вона засяяла яскравіше, вбираючи її увагу. На мить сірість її очей змінилася глибоким, зоряним фіолетовим блиском.

 - У тебе дивно холодні руки, Ліріель, - тихо сказав Валеріус, накриваючи її долоню своєю.