Розділ 1. Смирення Ліріель

   Небо над академією було нестерпно чистим, блакитним, без жодної хмаринки, немов знущання над тією темрявою, що Ліріель везла в собі. Скляні шпилі замку заломлювали сонячне світло, розсипаючи по мощеній площі тисячі райдужних відблисків. Повітря тут пахло квітучими гліциніями і тим особливим, ледь невловимим ароматом високої магії, від якого у звичайних людей паморочилося в голові, а у магів солодко нило в грудях.

   Для Ліріель цей запах був фізично болісним. Кожна частинка магічного фону колола її шкіру тисячами невидимих голок, нагадуючи про те, що вона тут стороннє тіло, паразит у тілі найчистішого джерела світу.

   Вона стояла біля кованих воріт, стискаючи в руках потерту шкіряну валізу, чия ручка давно протерлася до дірок. На тлі розшитих золотом мантій інших адептів, що прибували в каретах з родовими гербами, її сіра дорожня сукня виглядала пильним саваном. Вона бачила, як інші дівчата поправляють локони, як їхні очі сяють передчуттям влади і слави. Ліріель же хотіла лише одного, стати невидимою.

 - Наступна! - вигукнув розпорядник, огрядний чоловік у мантії кольору індиго.

   Ліріель зробила крок вперед. Її підошви глухо стукнули по білому мармуру. Розпорядник, не піднімаючи очей від нескінченного сувою, простягнув руку за документами.

 - Ім'я? - кинув він, його перо завмерло в очікуванні.

 - Ліріель… просто Ліріель. З пустошей, - її голос пролунав тихіше за шелест опалого листя.

   Перо скрипнуло і зупинилося. Розпорядник повільно підняв голову. Його очі, вкриті серпанком слабкої магічної сили, звузилися. Він довго розглядав її обличчя, занадто бліде, занадто нерухоме, немов маска.

 - З пустошей? - перепитав він з погано прихованою огидою. — Ах, та сама пустишка. Рекомендація від вищої ради була… вкрай специфічною. Там сказано, що у тебе нульовий магічний індекс. Чистий аркуш. Абсолютний нуль.

   Площею прокотився смішок. Кілька адептів, що стояли в черзі за нею, обмінялися колючими поглядами. «Нульовий індекс?» - прошепотів хтось. «Як вона взагалі пройшла через ворота? Вони ж налаштовані на магію душі».

 - Проходь, - розпорядник швирнув їй мідний жетон з номером кімнати. - Йди лівою стежкою, не смій заходити на центральну алею, вона призначена для тих, чия магія підживлює цей сад. Не сподівайся, що стіни академії зроблять тебе одною з нас. Магія, це дар богів, це кров. У тебе ж у жилах звичайна вода.

   Ліріель нічого не відповіла. Вона лише нижче опустила голову, дозволяючи важкому сріблястому чубчику приховати очі. Якби він тільки знав, яка вода насправді тече в її жилах. Якби він відчув хоча б тінь того крижаного полум'я, що зжирало її зсередини, він би не просто відсахнувся, він би прокляв той день, коли ці ворота відкрилися перед нею. Вона не була пустушкою. Вона була бездонним колодязем, на дні якого спало щось, здатне поглинути всю цю сяючу велич.

   Вона пішла лівою стежкою, вузькою, зарослою сірим крученим в’юном, призначеною для слуг і технічного персоналу. Кожен крок давався їй важко. Контракт, запечатаний в її душі, вимагав смирення. Угода була простою: вона отримує шанс перебувати тут, поруч із джерелом світла, але натомість вона не має права використовувати свою справжню силу. Будь-який прояв її магії і термін скоротиться вдвічі. А часу і так залишалося катастрофічно мало.

   «Будь тінню, Ліріель. Будь ніким. Порожнеча не привертає уваги», - билося в її свідомості.

   Академія всередині нагадувала лабіринт зі світла і дзеркал. Студенти в холах розважалися, демонструючи свої таланти: хтось запалював крихітні вогні на кінчиках пальців, хтось змушував краплі води з фонтану танцювати в повітрі. Ліріель йшла повз них, почуваючись привидом на чужому святі.

   Її кімната була в найвіддаленішому крилі, у вежі, яку студенти називали крилом забутих. Тут пахло вогкістю і старим папером. Маленька комірчина зустріла її мізерним набором: жорстке ліжко, кривоногий стілець і вузьке вікно-бійниця під самою стелею.

   Ліріель поставила валізу і присіла на край ліжка. Матрац відгукнувся скрипом. Вона заплющила очі і притиснула долоню до грудей. Там, під тонкими ребрами, пульсувала мітка контракту. Вона була схожа на клубок колючого дроту, який стискався щоразу, коли Ліріель відчувала сильні емоції.

   «Я тут. Я дісталася», - подумала вона, і гірка усмішка торкнулася її губ.

   Раптово двері відчинилися без стуку, вдарившись об кам'яну стіну. На порозі стояла висока дівчина з волоссям кольору розплавленого золота. Її мантія була оторочена хутром горностая, а на шиї виблискував амулет, що пульсував живою, агресивною енергією вогню. Це була Вівіан, донька верховного інквізитора і негласна королева першого курсу. За її спиною, немов вірні пси, стояли дві подружки.

 - То ось вона, наша пам'ятка, - Вівіан увійшла в кімнату, навіть не спромігшись запитати дозволу. Вона гидливо торкнулася носком чобота валізи Ліріель. - Я думала, пустишка, це метафора. Але ти справді виглядаєш як порожнє місце.

   Ліріель повільно підняла погляд. Вона намагалася зробити його максимально тьмяним, позбавленим будь-якого проблиску інтелекту чи волі.

 - Вибачте, я якраз збиралася розібрати речі, - тихо промовила вона.

 - Речі? Ти називаєш це барахло речами? - Вівіан засміялася, і її сміх був схожий на тріск лісової пожежі. - Послухай мене, злидарко. В академії все тримається на магії. Ми еліта цього світу, ті, хто утримує рівновагу. А ти тут статистична помилка. Я не знаю, який хабар твої покровителі дали раді, але запам'ятай: ти не будеш сидіти з нами в одній аудиторії. Ти не будеш їсти за одним столом. Ти тінь, і твоє місце в кутках, куди не падає світло.

   Ліріель дивилася на Вівіан і бачила не красиву дівчину, а сплетіння вогняних ниток. Вона бачила, яка нестабільна магія Вівіан, вона була яскравою, але поверхневою, як спалах соломи. Один рух руки Ліріель і цей вогонь перетворився б на попіл разом із його господинею. Але Ліріель лише смиренно опустила плечі.