Розділ 12

– Ти вже чула? – Софія зустрічає мене на порозі бухгалтерії. – Новий власник сьогодні після обіду буде знайомитися з колективом, усіх збирають у конференц-залі.

– Так, уже в курсі. А о дванадцятій викликає на килим керівників департаментів.

– Боїшся? – співчутливо запитує подруга. – Нова мітла і все таке… Чорт, не люблю змін. Так усе було добре, спокійно.

– Бентежно, звісно… – я не можу поки що чітко сформулювати, які відчуваю емоції.

Їх занадто багато. І страх серед них, звісно, є. Гадки не маю, що в голові у Ткачуків і які плани щодо мене. Тільки б не звільнили…

У мене жодного разу не було косяків за роки роботи в компанії. Усі перевірки я проходила без суттєвих зауважень. Якщо вкажуть мені на двері, то тільки з політичних або особистих мотивів.

Чи знає Ірка, що я працюю в компанії, яку купив батько Ярослава? Якщо так, то впевнена, що вона зробить усе, щоб захистити чоловіка від мене, і вимагатиме мого усунення. Я помітила, що під час зустрічі в столичному парку Яр дивився на мене зацікавлено – так, як дивляться чоловіки на привабливих жінок. А Ірка явно намагалася оцінити, чи становлю я для неї загрозу. Що як вона відчула те саме, що і я?

Можливо, я перебільшую, і за стільки років вони обидва вже й думати про мене забули. У них – щаслива сім’я, а я залишилася в далекому минулому, що межує з дитинством…

Але скільки б не пройшло часу, я, як і раніше, реагую на спогади про перше кохання. І тремчу зараз, як перед першим побаченням. У цьому хвилюванні немає жодної логіки. Бо вдале побачення може отримати приємне продовження. А на нашій історії з Яром давно поставлено жирну крапку. Однак хіба дурному серцю можна хоч щось пояснити?

До полудня сиджу, немов на розпеченому вугіллі. Що це буде за зустріч? Нові власники представляться і познайомлять нас із їхнім баченням стратегії розвитку? Або попросять кожного з нас розповісти про себе і свою роль у компанії? А можливо, оголосять усім гуртом про звільнення і дадуть термін для передачі справ? Напевно, про кожного з нас вони вже зібрали повне досьє.

Час тягнеться повільно. Сконцентруватися не можу, робота падає з рук. Адреналін гуляє кровʼю. Я зараз побачу Яра? Чи це лише моя фантазія?

За десять хвилин до полудня до мене заглядає головний інженер.

– Ксюхо, йдеш на килим?

– Так, уже вимикаюся, – встаю з-за столу, поправляю спідницю, смикаю піджак.

– Не знаєш, що там буде? – він питає, і я заперечно мотаю головою. – Стрьомно… Відчуває моє серце, нічого доброго на нас там не чекає. Нові власники завжди ставлять на керівні позиції своїх людей, а старих здають в утиль.

Знизую плечима. Вилиці зводить від стресу, розмовляти не виходить.

– У мене поки що немає жодної цікавої пропозиції… – торохтить Сомов, поки я зачиняю кабінет. – Хоча я розіслав резюме, щойно заговорили про продаж компанії.

У мене – подібні страхи. З однією тільки різницею – я досі не відкривала сайтів із вакансіями. Боялася накаркати…

Ми розсаджуємося в залі для нарад. Долоні пітніють, витираю їх об спідницю, але це мало допомагає. Усі, крім Пальчевського, у зборі. Колеги не менше за мене напружені. У багатьох в очах читається страх. Вони в компанії довше за мене, багато років пропрацювали з татом, сумлінно виконували свою роботу. Фірма багато в чому успіхом зобов’язана всім їм разом і кожному окремо. Мені здається, тільки дуже недалекоглядний бізнесмен ризикне розпрощатися з такими цінними кадрами.

Рівно о дванадцятій у зал заходить Пальчевський із двома чоловіками, в одному з яких я впізнаю Ярослава. Точніше, я впізнаю його зовнішність, але не впізнаю його очей. Вони – дві кам’яні брили. Темні, як асфальт після дощу. Крижані. Чужі. На обличчі – маска, емоції не читаються.

Я ніколи не бачила його безпосередньо в роботі. Навіть не уявляю, який він керівник і як поводиться з підлеглими. Але судячи з блідості директора, у парі Ткачук-Пальчевський моєму босові відведена роль кролика. Спиною пробігає холодок. Здається, ми всі тут – кролики. А Ярослав – удав…

Він дивиться на нас так, ніби ми й справді – його здобич. Гіпнотизує. Зупиняється поглядом на кожному, примружується, ніби зчитує інформацію зі своєї внутрішньої програми. Коли черга доходить до мене, я щосили намагаюся показати, що мені не страшно.

Я не опускаю голову, не втягую її в плечі. Навіть якщо сьогодні ввечері мені доведеться зависнути на сайтах із вакансіями й розіслати резюме в десяток фірм, я нізащо не покажу Яру свого відчаю.

Найстрашніше я вже пережила. Болючіше він мені не зробить. Я впораюся і не дам приводу зрадникам жаліти мене або насміхатися.

Пальчевський починає збори. Він дуже хвилюється, затинається, хоча володіє ораторською майстерністю на високому рівні та вміє красиво говорити.

– Колеги, ви всі знаєте, що Камінські, які заснували й багато років розвивали нашу компанію, продали її. І сьогодні я представляю вам нового власника – Ярослава Ткачука.

– Добрий день, пані та панове. Формально, власником є мій батько, Григорій Ткачук. Але фактично філії – моя зона відповідальності. Я не відберу у вас багато часу, ви встигнете на обідню перерву.

Він говорить бадьорим голосом. Коротко розповідає про «ТкачукБуд» і його основну політику. Описує перспективи, звертає увагу на всім відомі факти про зниження прибутку нашої компанії за останній рік. Поводиться як господар. Добре, хоч не слон у посудній лавці… Хоча хто знає, куди і як його понесе далі.