Розділ 10

Три з половиною роки по тому

Столиця зустрічає нас квітучими каштанами. Як я люблю цей приголомшливий час! Готова цілодобово бродити вулицями й милуватися білосніжними свічками на кучерявих деревах.

Одразу з поїзда ми вирушаємо в дитячий медичний центр. Дарина записана на консультацію до відомого лікаря-пульмонолога.

Донечка народилася раніше терміну і з пів року часто хворіє на вірусні інфекції, які зазвичай переростають у бронхіт. На багато продуктів у неї – алергія. Ми чергували традиційне лікування з народними методами, але упродовж останньої зими Дарина хворіла майже безперервно, а нещодавно лікарі вперше заговорили про астму. І це страшне слово мене лякає до тремтіння в колінах…

Кілька годин ми проводимо в лікарні. Зрештою професор дає нам величезний список призначень і обмежень, обов’язкових до дотримання, і записує на повне обстеження за кілька тижнів. Я сповнена рішучості гори звернути, тільки б видряпати мою кровиночку з лап хвороби.

До поїзда в нас – ще багато часу, і ми, пообідавши, вирушаємо в парк. З погодою дуже пощастило. Сьогодні тепло, сонячно й безвітряно. Донька засинає на руках, і я влаштовуюся з нею на одній зі зручних лавочок, вдихаю особливе столичне повітря і насичуюсь ароматом мого далекого й щасливого дитинства.

Вільною рукою дістаю із сумочки смартфон і пишу шефу: «На сьогодні ми впоралися, завтра буду в офісі». Я сподівалася, що нас покладуть на обстеження одразу й доведеться на деякий час затриматися в столиці. Але виявилося, що доньку сьогодні тільки поставили в чергу й потрібно чекати, коли звільниться місце.

Удень у парку безлюдно й тихо. Але в міру того, як у малечі закінчується денний сон, алеї наповнюються дітьми. Дарина теж прокидається, і ми прямуємо туди, звідки чути дитячий вереск, – на атракціони.

Моя донька – сором’язлива і трохи боягузлива. Я називаю це загостреним інстинктом самозбереження. Тому більшість каруселей для нас недоступні. Лише паровозик, де можна кататися з мамою разом, припадає малятку до душі, і ми робимо цілих три тури.

Забратися на поні Дарина не наважується, але із задоволенням спостерігає за тим, як катаються інші діти. Тварин вона дуже любить, але в нас із ними неоднозначні стосунки – у доньки алергія на шерсть, і ніколи заздалегідь немає впевненості, яку тварину вона може погладити без наслідків для здоров’я.

Надивившись на коней і поні, прямуємо до виходу з парку. Дорогою розповідаю доньці історію з дитинства – як каталася верхи, коли ми з татом їздили у відпустку. Замовкаю на пів слові, побачивши знайому фігуру, що наближається до нас…

Доріжкою назустріч іде Ярослав Ткачук. Сьогодні він – не в офісному костюмі, а в джинсах і толстовці – саме такий, яким його пам’ятає моє серце… Він став начебто трохи вищим, помітно роздався в плечах. Неймовірно вродливий чоловік. Не мій…

Яр не один – поруч із ним біжить підстрибом маленький хлопчик.

Вони бачать мене, сповільнюються і зупиняються перед нами.

– Привіт, втікачко, – Ярослав розпливається в усмішці.

– Привіт, – відповідаю дуже стримано.

Я шалено сумувала за ним. Щоразу, приїжджаючи до столиці, мріяла про випадкову зустріч. Господи, навіть бувши одруженою з Гордієм, я щоразу сподівалася побачитися з Ярославом. Скільки б не минуло років, він завжди буде моєю маною… Звісно, я танцювати готова від радості. Але нізащо нікому цього не покажу.

– Як життя? – запитує Яр, роздивляючись мене й Дарину.

Я впевнена, що маю чудовий вигляд. Й із задоволенням помічаю, що йому подобається картинка, яку він бачить.

– Усе добре, – відповідаю коротко.

Опускаю погляд на хлопчика, який крутиться навколо Ярослава. У нього ніби пропелер у попі, він ні секунди не стоїть на місці. Цікаво, він – його син?

– Це – мій син Герман, – немов прочитавши мої думки, вимовляє Ткачук. – А тебе як звати? – запитує, звертаючись до моєї крихітки. – Скільки тобі років?

Малятко, очікувано, лякається і ховається за мене.

– Вона насторожено ставиться до незнайомих людей, – пояснюю поведінку доньки. – Її звуть Дарина, їй скоро буде три роки.

– О, та вони майже ровесники. Герману завтра виповниться три.

– Великий хлопчик…

Він на голову вищий за мою Дюймовочку й загалом більший, виглядає старшим.

– Так, він високий. Є в кого, – говорить з гордістю.

І я відчуваю, як роздуваються його щоки й випинаються груди.

– А ось і я! – до Ярослава підходить молода модно вбрана жінка із цукровою ватою на паличці.

– Мамо! – голосно радіє Герман і підстрибує на місці.

Жінка окидає мене оцінювальним поглядом, і я обмираю. Ірка! Колишню подругу не впізнати. У неї зовсім інша зачіска й новий колір волосся. Вона трохи погладшала, але має чудовий вигляд.

Колись ми були не розлий вода, майже як сестри. Здавалося, наша дружба буде вічною. Але вона розсипалася на дрібні уламки, коли подруга зважилась встромити мені ножа в спину і відібрати коханого.

– Камінська! Офігіти. Сто років тебе не бачила, – Іра тріщить, ніби й справді рада зустрічі. – Як життя? Як здоров’я?