Розділ 8

Сідаю в крісло поруч із ним. Заінтригована. За виразом обличчя чоловіка неможливо зрозуміти, чи буде приємною розмова. Звернення «Ксенія» насторожує – Гордій нечасто використовує моє повне ім’я.

– Можливо, зараз не найвдаліший час про це говорити, але я терпіти не можу невизначеність. Ксюшо, я багато думав про нас, про нашу сім’ю і майбутнє…

Він запинається, і я починаю нервувати. Дивний вступ, який навряд чи обіцяє щось хороше. Хотілося б помилятися, але звучить не дуже життєствердно.

– Я вирішив, що нам потрібно розлучитися, – останню фразу видає скоромовкою і замовкає, мабуть, чекаючи на мою реакцію.

Не знаю, що йому відповісти. Почуте здається нонсенсом, повною нісенітницею. Ми ж кохаємо одне одного… Ось буквально вчора Гордій зізнавався мені в коханні. Хіба таке може бути, що він мене кохає, але водночас просить розлучення?

– Що, вибач? Я не впевнена, що правильно тебе зрозуміла, – заповнюю тишу безглуздим бурмотінням.

– Нам потрібно розлучитися, – повторює цього разу чітко. – Дітей у нас немає. Ми могли б зробити це за взаємною згодою швидко й безболісно через РАЦС.

– Але… Чому?

Я не розумію! Та і як таке можна зрозуміти, якщо це – повний абсурд? Цього просто не може бути!

– Я зустрів іншу жінку, вибач…

Іншу? Що це означає? Ми одружені лише два роки…

Вона… краща за мене? Красивіша? Цікавіша?

– Давно? – я продовжую запитувати несуттєві дурниці, адже нічого розумного мій мозок чомусь не генерує.

– Достатньо… Ксюшо, яке це має значення? Я все зважив і ухвалив рішення, – Гордій починає помітно нервувати й дратуватися.

– Я просто не розумію. Ти ось тільки… говорив мені, що кохаєш. А тепер говориш про іншу жінку й розлучення. Як так?

Може, річ у тому, що вона кохає його сильніше, ніж я? Вина стискає серце… Гордій якось відчув, що я так і не змогла до кінця відпустити минуле?

Починають боліти надбрівні дуги. Я знаю цей стан. Якщо не випити таблетку, то буде затяжний напад головного болю, який погано піддається лікам… Але встати й дістатися до аптечки я не можу, мене ніби прив’язало до крісла.

– Послухай… Ми – дорослі розумні люди. Не треба влаштовувати драму. Повір, мені теж непросто далося це рішення. Але я хочу бути чесним перед тобою, ти не заслуговуєш…

– Непросто? – перебиваю. – Навіщо тоді?..

У мені прокидається маленька дівчинка Ксюша з її катастрофічним страхом бути нелюбимою. Мама померла… Яр мене розлюбив і зрадив… Ірка виявилася підлою змією… Тато помер… Гордій був останнім китом, на якому тримався мій світ. І тепер він говорить, що йде до іншої? Він більше не кохає мене?

Я маю бути гордою і сильною. Так чинять правильні справжні жінки. Вони вміють тримати удар із високо піднятою головою. Вони вміють справлятися зі своїм страхами. Вміють посміхатися, коли хочеться померти.

Але я – не вони. Я реву, розтираючи кулаками по щоках солону вологу. Я не можу повірити словам Гордія, не можу їх прийняти. Усередині мене згенеровано сигнал SОS, який спричинює паніку, змушує ридати й заважає зібратися з думками.

– Я не розумію, чому? – не перестаю ставити чоловікові одне й те саме запитання. – Як так могло статися? Ти ж говорив, що кохаєш мене?! Що ми разом назавжди! Як ти міг?

– Ксюшо, не плач, – тон примирливий, мені навіть здається, що він зараз сяде навпочіпки, обійме й пожаліє, як кілька днів тому. І знову скаже, що кохає. Запевнить, що все в нас добре, що я просто неправильно його зрозуміла. – Ми виявилися занадто різними людьми…

Приголомшує. Я вибухаю.

– Що означає «різними»? Ти запевняв, що я – найкраща, що ти кохаєш мене. Я все робила так, як ти хотів! Я намагалася бути хорошою дружиною! Що я зробила не так? Що? Можеш мені пояснити?

Я голосно кричу. Мене б’є дрібне тремтіння. Я не готова прийняти цю реальність. Я хочу, щоб вона виявилася поганим сном…

– Що тобі пояснювати, Ксюшо? – Гордій говорить роздратовано, але голосу не підвищує. – Ми одружені два роки. Два! Роки! За цей час ми могли народити двох дітей. Ну добре, нехай не двох. Але хоча б одного! Усі вважають, що ти – хвора й не можеш завагітніти. Я втомився виправдовуватися перед батьками. У моїй родині не розуміють, як таке можливо. Люди одружуються, щоб народжувати дітей. Це – основний закон природи й основне призначення сім’ї! Тобі – двадцять п’ять! Коли ти збираєшся народжувати? Коли вийдеш на пенсію?

Холодію від цих слів. Він ніколи не тиснув на мене з дитиною. Я навіть подумати не могла, що це для нього так важливо й першочергово.

– Я… Ну, ми ж домовлялися, що трохи поживемо без дітей. І… я якраз думала, що вже пора, перестала приймати таблетки. Якби я знала, що для тебе це так принципово…

– Ось про те я і кажу! – він не дає мені договорити, немов мої слова вже не мають жодного значення. – Ми – різні. Те, що принципово для мене, – неважливо для тебе. Навіщо себе мучити?

– Гордію, але якщо вся справа тільки в дитині, то…

– Не тільки в цьому, звісно. Тепер уже не тільки.