Розділ 6

Рік по тому

Стиліст чаклує над моїм волоссям. Із дзеркала на мене дивиться дуже гарна наречена. Свекруха, даючи настанови, сказала, що дівчина на весіллі має бути сумною і скромною. У них так заведено. Ніби весілля – це не щаслива подія, а траур. Добре, хоч не вимагають від мене наявності цноти…

Я мало спілкувалася з ріднею Гордія. Вони живуть у невеликому місті й ведуть трохи дивний спосіб життя. Жінки в їхній родині не працюють – не заведено. Вони цілими днями стоять біля плити або займаються іншими господарськими справами й перериваються, здається, тільки на те, щоб зачати або народити дитину. Усі їхні інтереси зосереджені навколо пліток про родичів, знайомих і сусідів. Напевно, й мені позаочі всі кістки перемили.

Сім’я Скроцьких не бідна, у його батька – ферма, оснащена за останнім словом техніки, і багато землі. Крім того, він орендує в селян земельні паї та вирощує там пшеницю, соняшник, кукурудзу та ріпак. Мені пояснювали все це докладно, але частину слів я навіть не зрозуміла. У моїй родині ніколи не було аграріїв, усі відомі мені предки були городянами й мали міські професії.

Гадки не маю, як усе це робиться. Поля ріпаку чи соняшників для мене – це джерело естетичного задоволення. Коли їду трасою, мене захоплюють жовті квіти, що зливаються в яскравий килим, який тікає за горизонт. А ще в дитинстві мама приносила з ринку величезні соняшники, повні-повнісінькі чорним насінням, яке я обожнювала гризти без смаження.

Для Скроцьких ріпак, соняшник та інше – це щось священне. На моє зауваження щодо краси вони невдоволено хмикають, а потім шепочуться, думаючи, що я нічого не чую. Як я буду інтегруватися в їхню сім’ю?

Сьогодні з раннього ранку навколо мене клопочуться стилісти. Тато подбав, щоб весілля було влаштовано за вищим розрядом із великим розмахом. Останні місяці виявилися наповнені підготовчою метушнею.

Два роки тому, коли я збиралася заміж за Ярослава, більшу частину клопоту взяли на себе наші мами. А тепер багато чого мені довелося вирішувати самостійно й робити по-своєму. Багато часу витрачено, але в цьому є своя принадність. Сподіваюся, вийде весілля моєї мрії…

Пів року тому мені вдалося позбутися не тільки милиць, але навіть тростини. Люди, які не знали мене роком раніше, нізащо не здогадаються, яку аварію я пережила і з яких травм вибралася. Багато в чому це – заслуга Гордія. Якби не його наполегливість, що межує із жорстокістю, мені б не вистачило мотивації та сил пройти лікування до кінця. Зате тепер я можу жити звичайним життям і не ловити на собі співчутливі погляди.

Розтягую губи в легкій усмішці. Тренуюся, приміряюся – чи не занадто зухвало? Виходить неприродно, пластмасово. Гордій говорить не звертати на маму уваги, а я не хочу дражнити свекруху. Ми з нею і без того з різних планет. Потрібно намагатися потроху крокувати одне одному назустріч.

– Ви будете найгарнішою нареченою! – захоплено говорить стиліст, по-своєму витлумачуючи мою усмішку. – Ви така щаслива!

Я знову усміхаюся. Цього разу не вимучено, а по-справжньому. Але однаково усмішка виходить сумна, свекрусі б сподобалася. Але на замовлення таку не зробити.

Останніми днями мене отруює думка, що я проживаю не своє життя. У моєму житті все мало бути по-іншому. І щойно я вийду заміж за Гордія, я закрию перед собою навіть ту жалюгідну крихітну щілину, яка залишається весь цей час між мною і моєю справжньою долею…

Я давно перехворіла, перестраждала, перегоріла. Я вибрала в супутники іншого чоловіка – найкращого, порядного, уважного, турботливого і, головне, люблячого. Мені з ним дуже добре. І я майже щаслива.

Майже…

Це шкідливе слово отруює мені життя, заважає відпустити себе й бути по-справжньому щасливою.

Останнім часом я неодноразово була в столиці. Ходила нашими вулицями. Уявляла, як випадково зустріну Ярослава. Він зупиниться? Привітається? Подивиться в очі? Чи пройде повз, удавши, що не побачив або не впізнав?

Я стільки слів заготовила для нього!

Не зустріла. Можливо, так доля вберегла мене від нового удару.

Я не знаю, як він живе. У його стрічці – рідкісні репости якихось конференцій і будівельних виставок. Його немає на фотографіях у друзів. І навіть Ірка лише двічі за рік виставила їхнє спільне фото. Він ще з нею чи вже ні?

У них обох – закінчення магістратури. У «ТкачукБуд» – новий масштабний проєкт у столиці з іноземними інвестиціями. Батько нещодавно повернувся з виставки й із захопленням і легкою заздрістю розповідав про успіхи Григорія Ткачука.

Стилісти закінчують роботу. Я готова… Скоро приїде наречений.

Щоб вгамувати тремтіння, відкриваю соцмережу й заходжу на сторінку Яра… Він перепостив фото з якогось заходу. На ньому він – поруч із батьком. Гарний… І нескінченно далекий.

– Приїхали! – забігає до кімнати Вероніка – моя колега з бухгалтерії та за сумісництвом подруга, на яку сьогодні покладено урочисту місію дружки.

Починається вистава. Гордій спочатку був проти традиційних весільних розіграшів, але врешті піддався на мої вмовляння. Поводиться в тридцять один як старий дід! Ну вже ні! Захотів одружитися зі мною – нехай відгрібає на повну. Гуляти так гуляти!

Визираю з вікна. Звідси майже нічого не видно. Треба було попросити тата поставити камеру. До мене долинає тільки регіт подружок і обурені репліки Гордія та його друзів.