Розділ 5

Два місяці по тому

– Я на завтра замовив столик на шість, – говорить Скроцький, проводжаючи мене після закінчення процедур. – Заїду за тобою о четвертій. Пройдемося центром. У Міському саду, напевно, буде жива музика.

Мінімум один вихідний на тиждень ми проводимо з Гордієм разом. Він заїжджає за мною додому, ми йдемо на прогулянку, під час якої він змушує мене хоч невелику частину шляху обов’язково подолати самостійно. Поки мій максимум – це пересування на милицях, але навіть воно дається нелегко.

Я і люблю ці прогулянки, й водночас ненавиджу. Мені подобається товариство Скроцького. Під час занять ми мало розмовляємо, і на вихідних надолужуємо згаяне. Я часто ставлю собі питання, чому він приділяє мені стільки уваги? Вродливий, розумний, успішний, перспективний. Невже в нього немає жінки?

Часом здається, що я подобаюся йому. Він дивиться на мене так, як дивляться на жінок, яких хочуть… Але я – інвалід із неясним майбутнім. Хіба така може приваблювати чоловіка? Проте саме мене він запрошує на прогулянки. Увага – дуже важлива складова нашого життя. Вона шалено приємна й піднімає самооцінку. Тому я так радію годинам, які Скроцький проводить зі мною.

З іншого боку, хочеться хоч іноді відпочивати від лікування, а Гордій мені не дає розслаблятися навіть у вихідні. У будні я довго приходжу до тями після занять у центрі. Анатолій привозить мене в офіс, і першу годину я сиджу ледве жива, намагаючись згадати, що я тут роблю і які у мене завдання на день.

Мені б після екзекуції полежати кілька годин у ліжку, але я штурмую одночасно всі Еверести, які зустрічаю на своєму шляху. Я намагаюся навчитися ходити й роблю кар’єру. Якщо мені не вдалося стати студенткою, то я однаково з користю проведу цей рік.

Робота дає особливий драйв і дорогоцінні практичні знання, яких у жодній книзі не знайти. Можливо, саме це мав на увазі Ярослав, коли говорив, що для кар’єри економіста практика важливіша за теорію. І замість того, щоб витратити два роки на просиджування штанів нехай і в найкращому університеті, набагато корисніше провести їх, займаючись реальною роботою.

Яр мав рацію. Він у всьому мав рацію! А мої чортові впертість і самовпевненість зіграли зі мною злий жарт і зруйнували життя.

Як би я не втомлювалася, ввечері моніторю соціальні мережі Ірки й наших друзів. Доходжу висновку, що тусуються вони галасливою університетською компанією все рідше. Хтось працює в поті чола, хтось завів нових друзів, хтось поїхав.

Усе тече, усе змінюється…

Рік тому я була впевнена, що наша компанія – назавжди. Що б не сталося, ми будемо разом: один за всіх і всі за одного. Але ця переконаність розбилася на дрібні уламки так само, як і впевненість у вічному коханні Яра.

Напевно, я просто погано знаю людську натуру й міряю всіх по собі, – єдиний висновок, до якого доходжу, раз по раз обдумуючи ситуацію.

Говорять, час лікує. Можливо, і я поступово одужала б, якби не ятрила рану самокопанням і щоденним переглядом фотографій. Часом, задихаючись від болю, шкодую, що вижила в тій аварії.

Вранці восьмого березня Ірка публікує розкішний букет із підписом: «Дякую, коханий, за красу!». Хто цей її загадковий «коханий», гадати не доводиться. Вона тегає його – мого Яра…

Впізнаю Ярослава. У нього – чудовий смак, він уміє вибирати квіти. Щоразу це майже витвір мистецтва. Я пам’ятаю кожен його букет, вони завжди були зі змістом, у певній колірній гамі, що відповідає нагоді. Чи могла я припустити, що коли-небудь він даруватиме квіти іншій?

Від сумних думок мене рятує прихід Гордія. Він – із двома букетами. Один презентує Валентині, другий – мені. Намагаюся не думати про те, що Ірчин віник має шикарніший вигляд.

– З Восьмим березня, – Скроцький простягає коробку з логотипом відомої мережі кондитерських.

Я так скучила за тортами! Мені не можна набирати вагу, тому кількість жирів і вуглеводів у раціоні, який розрахував мені лікар, максимально знижено, а білків – збільшено.

– Мені сьогодні можна солодке? – дивуюся, передчуваючи, як буду ласувати подарунком.

– Це – не звичайний торт, а дієтичний, вони приготували його на замовлення, – хвалиться Гордій. – Я все порахував і погодив.

Він відкриває коробку, і я ахаю. Не знаю, який він на смак, але на вигляд – розкішний.

Кровʼю розтікається радісне тепло. Він не просто зайшов дорогою в кондитерську й купив перший-ліпший гарний торт, а замовив його заздалегідь з урахуванням моєї дієти! Така турбота куди крутіша за Ірчин букет.

Я не веду соцмережі. Не опублікувала жодного повідомлення з дня аварії. Жодного разу не виникло бажання поділитися чимось зі світом, який мене зрадив. Та й чим ділитися? Першими кроками без візка? Або першим самостійно підготовленим звітом? Усі ті, хто знає, скільки праці вкладено в це, знаходяться поруч. А решта не оцінять, ще й засміють…

Але зараз, дивлячись на цю красу, мені непереборно хочеться сфотографувати її та викласти в мережу. Як Ірка. Щоб усі знали, що й у мене є людина, яка дарує мені гарні й небанальні подарунки. Став би Яр морочитися із замовленням дієтичного торта? Сумніваюся!

– Ти готова? Йдемо? – квапить мене Скроцький, і я відкладаю ідею похвалитися тортом на потім.