Розділ 4

Коли починається реабілітація, я швидко забуваю про всі свої підозри щодо лікаря. Мені стає не до них. Процедури дуже інтенсивні, часто жахливо болючі, особливо заняття із самим Скроцьким. Він звір, а не людина!

Наївні надії, що тиждень-два – і я встану й побіжу, розбиваються об постійні невдачі. Здається, я наближаюся до мети навіть не зі швидкістю черепахи. Роблю крок уперед і два назад.

Найбільше вимотує відсутність результатів і паніка, що я приречена пересуватися на візку… Я не можу це прийняти!

– Досить себе жаліти! Працюй! – лається Скроцький, доводячи мене до сліз. – Де твоя мотивація?

Я і так викладаюся на максимум, але він вимагає від мене дедалі більше й більше.

Щовечора перед сном я заходжу в соціальні мережі. Мені мало стресу на роботі, мало фізичного болю від виснажливих вправ. Я посипаю поранену душу сіллю і гортаю фотографії.

Вони – разом, тепер уже точно й по-справжньому. Моя колишня найкраща подруга, майже сестра, й мій коханий… Якщо спочатку я сподівалася, що в стрічку потрапили випадкові кадри дружніх обіймів під час спільних тусовок, зняті в неоднозначному ракурсі, то тепер сумнівів немає: Яр зустрічається з Іркою. Як таке могло статися? У голові не вкладається… Він завжди її недолюблював, вважав недалеким базікалом. Що тепер змінилося?

На Новий рік вони разом полетіли до Австрії. Її стрічка рясніє фотографіями святкового Відня, засніжених гір, лижних трас, ресторанів і навіть їхнього номера. І я, як мазохістка, розглядаю все нові й нові докази зради.

Ярослав дуже любить кататися на лижах. Колись ми щороку зимові канікули проводили в горах. З цими поїздками пов’язано стільки яскравих спогадів! Це було дуже давно, у далекому минулому житті. Без шансу на повторення…

Я сама все зруйнувала!

З жахом думаю, що все могло скластися інакше, якби я піддалася на вмовляння Яра і відмовилася від навчання. Якби залишилася з ним, як він просив, немов передчував, що мені не варто нікуди їхати. Ми б влітку одружилися, як планували, і зараз зі мною, а не з Іркою він красувався б на фотографіях у горах.

І матуся була б жива. І я була б здорова, а не пересувалася на інвалідному візку. Чому я його не послухала?

Посипаю голову попелом щоразу, як мій мозок виявляється вільним від думок про роботу або лікування. Ночами мені сниться альтернативна реальність – моє весілля, що не відбулося, жива мама, Ярослав, наше з ним щасливе життя…

Як змиритися з тим, що всього цього вже ніколи не буде?

Як взагалі могло статися, що вчора він кохав мене, страждав через майбутню розлуку, а вже сьогодні зустрічається з моєю подругою? Хіба так може бути? Звичайно, він не обіцяв мене чекати, навіть навпаки…

–…не можу тобі гарантувати, що одного разу мій погляд не зачепиться за іншу.

Але тоді це сприймалося просто як погроза, дрібний шантаж. Ця фраза здавалася природною у хвилини розставання. Але тепер вона набуває в моїй уяві зовсім іншого сенсу. Що, як вона не була порожньою погрозою?

–…якщо він розлучився з тобою тільки через те, що ти поїхала вчитися за кордон… якщо він, як і раніше, кохає…

Минуло трохи понад місяць із нашого розставання. Чому в Іри виникли сумніви? Вона вже тоді щось знала? Чи вони з Яром зустрічалися і раніше в мене за спиною? Можливо, мій від’їзд не був реальною причиною скасування весілля? Адже це так зручно – звинуватити мене в нашому розставанні й, помахавши рукою на прощання, одразу ж відкрито почати стосунки з іншою. Хіба це кохання?

Що більше думаю, то сильніше підозрюю, що вони зустрічалися задовго до мого від’їзду. Й іспит Ярослав завалив не через трагічну випадковість, а навмисно. Він не збирався вчитися за кордоном. Ініціатором навчання в Європі була я, а Яр від початку хотів залишитися на батьківщині, де він працював у батьковій фірмі. Він усе підлаштував?

Цікаво, як довго він зраджував мені зі змією, яку я пригріла на грудях?

А я ще ділилася з подругою своїми сумнівами…

– Яр наполягає, щоб я залишилася, – скаржилася я Ірці неодноразово в пошуках підтримки й чарівної поради, як розрубати цей гордіїв вузол.

– Ксю! Навіть не думай, – щоразу гаряче відповідала мені подруга. – Ти так мріяла вступити до цього університету. Такий шанс дається лише раз у житті, та й то обраним. Ти – обрана! Навіть думати не смій про відмову! Подумаєш, усього два роки. Потерпить твій Ярик, нічого з ним не станеться! Він просто розпещений хлопчик, який не звик до відмов і труднощів. Побіситься і заспокоїться. Два роки пролетять швидко. Ти будеш приїжджати на канікули, – вторила вона моїм думкам, переконуючи в правильності прийнятого рішення.

Чому це не здалося мені підозрілим? У них уже тоді були стосунки? Чи вона з нетерпінням чекала мого від’їзду, щоб накинути на Ярослава сітки? Упевнена, що ініціатива виходила саме від неї!

Новий рік зустрічаю, переглядаючи фотографії, які татів айтішник відновив із хмари, і ті, що Іра виставляє в себе на сторінці. Захлинаюся сльозами, розглядаючи красуню-подругу в розкішній вечірній сукні і свого колишнього нареченого, який обіймає її за талію.

Вони разом святкують Новий рік в одному з найромантичніших міст Європи. А я сиджу в інвалідному візку з ефемерною надією навчитися ходити… Усі мої мрії та наполеонівські плани звузилися до одного єдиного бажання – стати на ноги.