Розділ 2

Страшна новина про маму настільки паралізує мій мозок і весь організм, що я не одразу переймаюся важливим питанням: «Що зі мною?». Яка різниця, якщо мами більше немає? Я настільки розчавлена новиною, що навіть фізичний біль притупляється, поступаючись місцем болю душевному.

Беземоційно, немов зламана лялька, дозволяю медикам здійснювати зі мною якісь маніпуляції, часто дуже болючі. Мені начхати, що буде далі, неважливо, байдуже… Однак поступово, з великим запізненням мене наздоганяє розуміння, що мій стан зовсім не райдужний. Руки-ноги на місці, але для повноцінного життя цього недостатньо. За найоптимістичнішого прогнозу, мені доведеться заново вчитися ними користуватися. Лікарі намагаються говорити про це бадьорим тоном, проте ховають очі…

Виявляється, з моменту аварії минуло вже понад місяць. Цей час ніби випав із мого життєвого циклу. Як таке могло статися?

Дедалі частіше я повертаюся до думок про Ярослава. Чи знає він, що трапилося зі мною? Швидше за все, думає, що я – в Європі, і пояснює моє мовчання тим, що мене там закрутило нове життя. Напевно, ображається і сумує.

– Тату, де мій телефон? – цікавлюся одного разу.

Мені дуже важливо повідомити Ярику, що я не доїхала до університету й дуже потребую його підтримки. Адже друзі пізнаються в біді? І нехай ми більше не наречений і наречена, але друзями бути не перестали. Може, ця страшна аварія підштовхне нас почати все спочатку? Недарма говорять: немає злого, щоб на добре не вийшло…

– Пошукаю. Це той, що я подарував тобі минулого року на день народження?

Він ставить дивне запитання, начебто телефонів навколо – мільйон, і йому треба вибрати, який із них – мій.

Увечері ця дивина роз’яснюється. Він приносить мені запакований смартфон у пакеті від відомої торгової мережі.

– Вибач, такої ж моделі не було. Але консультант запевнив, що нова модель дуже схожа на попередню, і вона тобі сподобається ще більше.

Який сенс доводити татові, що той телефон мені дорогий не стільки зручністю у використанні, скільки величезною кількістю фотографій та історією листування з коханим? У найважчі дні я перечитувала повідомлення Яра й підживлювалася від них енергією… Аварія забрала в мене навіть ці спогади.

Голова після аварії абсолютно дірява. Із жахом виявляю, що пам’ятаю далеко не все. Наприклад, навіть свій номер телефону згадати ніяк не можу. Звичайно, він записаний у тата. Але як відновити інші контакти?

Батько домовляється з якимось хлопцем, він обіцяє днями прийти і спробувати реанімувати всі мої акаунти в соцмережах і месенджерах. А телефонна книжка має сама автоматично підтягнутися до нового телефону. Дивом згадую номер Іри – моєї нерозлучної подружки.

Ми з нею разом навчалися в школі, разом вступили до університету й чотири роки провчилися в одній групі. Ми з нею ближче, ніж сестри, завжди й в усьому стоїмо горою одна за одну.

Яр недолюблює її. Але я завжди підозрювала, що справа не в ній. Він просто ревнував мене до подруги й ображався, що не сто відсотків часу й уваги приділяла йому одному.

Іра – єдина на світі людина, яка в курсі моїх найсекретніших таємниць, якими я не ділилася навіть із мамою. Ридаючи в слухавку, я розповідаю подрузі про аварію, про мамину смерть, про не надто оптимістичні перспективи, які малюють мені лікарі.

Вранці наступного дня подруга метеором влітає до мене в палату, і ми довго ревемо з нею вдвох, обійнявшись. Перед тим, як Іра пішла, я прошу її виписати важливі контакти, які загубилися в моїй дірявій голові. І головне – номер Яра. Ніяк не можу згадати останні дві цифри.

– Ти що, збираєшся зараз йому дзвонити? – відчитує Іра. – З глузду з’їхала? Хіба не знаєш, що хлопці люблять нас вродливими та здоровими. Що ти йому скажеш? «Я потрапила в аварію, стала дурепою з провалами в пам’яті, до того ж калікою, яка не вміє ходити. Чи не хочеш ти стати моєю нянькою?» Ще голову свою лису штопану йому покажи. Просто неземна красуня! Та в нього як упаде, так більше ніколи на тебе не встане!

Мені прикро. Слова подруги спричинюють злість.

– Дурепа ти, Ірко. Тіпун тобі на язик! Я навчуся ходити! І волосся виросте! І пам’ять відновиться! Просто на все свій час, – ображено обурююся.

Я пам’ятаю, як Яр минулої зими хворів на грип, як п’ять днів температура доходила до сорока й не хотіла спадати. Який він був тоді нестерпний! Але я ж витерпіла. І доглядала за ним як за маленьким… Навіть думки не було відправити його хворіти до батьків.

– А от і не дурепа! Сама не тямиш, то хоч розумну людину послухай! – не вгамовується подруга.

– І що ти мені пропонуєш? Мовчки чекати? А він поки що буде накручувати себе, ніби я зраджую йому з Новіковим, тому не дзвоню і не приїжджаю?

– Стоп. Ксю, не панікуй. Давай я спершу акуратно прозондую ґрунт, підготую твого принца морально. А ти займайся лікуванням. Скільки можна валятися у ліжку? Твій батя, напевно, може простимулювати ескулапів, щоб максимально напружилися.

Змушена погодитися з Ірою. Показуватися перед Яром у такому вигляді не можна. Подруга йде, а я довго розглядаю себе в дзеркалі й, звичайно, плачу. Обличчя, на щастя, не постраждало. Гематоми вже майже зійшли. Але волосся лікарям довелося збрити, щоб зашити порізи від скла. І тепер моя голова має жахливий вигляд. Тож із дзеркала на мене дивиться те ще чудовисько.