Розділ 1

Ксенія

Сонце поступово сідає за горизонт і ховається за будівлями на іншому березі Дніпра. Сидимо мовчки, спостерігаючи за заходом сонця, як робили до цього безліч разів. Усі слова сказано, ухвалені рішення озвучено. Кожен має свою думку й відмовляється йти на компроміс. За свою впертість ми платимо високу ціну і, можливо, згодом будемо шкодувати…

Формально точка неповернення настане тільки завтра. Однак мені здається, що це вже відбулося. І тепер «ми», яке дбайливо вибудовували разом упродовж чотирьох років, кришиться і обсипається уламками. Сидимо мовчки, не рухаючись, немов необережним словом або рухом боїмося порізатися об гостре скло.

Мені дуже боляче. Тому що коханий не розуміє мене, не приймає і не схвалює мого прагнення до освіти й кар’єри. Він не довіряє мені, ревнуючи до Новікова, який для мене зовсім нічого не значить. Яр заздалегідь упевнений, що я неодмінно закручу з Русланом роман. Виходить, що він не вірить у моє кохання і вірність, хоча я не давала йому жодного приводу сумніватися!

Ми планували разом вступити до магістратури в престижний європейський університет. Протягом року вивчали з репетитором мову й готувалися до іспиту. Але, на жаль, я склала його добре, а Ярославу не вистачило зовсім трохи до прохідного бала. Він дуже засмутився. А після того, як дізнався, що Новіков вступив і навчатиметься зі мною, наче з ланцюга зірвався. Наговорив мені багато образливих слів, вимагав, щоб я відмовилася від навчання і залишилася з ним…

Але це було неможливо, адже я пропустила термін реєстрації до магістратури в місцеві університети. Яр встиг, буквально заскочив у потяг, що відходив, того ж дня, коли дізнався про результати. Він і мене агітував, але я спочатку навіть і думки такої не було, щоб відмовитися від місця в університеті моєї мрії. І тепер залишитися з ним – означає втратити рік навчання. Який у цьому сенс? Чому я повинна на це йти? Тільки тому, що в Яра – безпричинне загострення ревнощів?

Думала: мине час, і коханий заспокоїться, змириться. Але він мучив себе, а заразом і мене дедалі сильніше. Апогеєм його істерики стало скасування весілля. Його сім’я «з панського плеча» компенсувала всі наші витрати й попросила вибачення перед гостями. Але ні гроші, ні вибачення не допомагають загоїтися рані, що утворилася в душі.

Ми збиралися одружитися не тому, що так годиться або від нас цього чекали, а тому, що кохаємо одне одного. Ще зовсім недавно здавалося, що за чотири роки наші стосунки пройшли достатню обкатку й довели свою міцність і життєздатність. Але все це виявилося лише гарною ілюзією. Наше кохання спіткнулося об першу серйозну перепону й розбилося вщент, завдаючи обом жахливого болю.

Ми обоє винні. Я – у тому, що не готова заради коханого відмовитися від своїх життєвих планів і мрії вчитися в Європі. Не готова, як дружини декабристів, їхати за ним на край світу, забувши про себе і свої бажання. Вина Ярослава – в тому, що він не здатний відпустити мене, повірити і спробувати кохати на відстані. Не може задушити свої ревнощі заради того, щоб я могла реалізувати мрію.

Він не вірить мені, не вірить у нас… Йому легше відмовитися від нашого кохання… То, може, не такі вже й сильні його почуття?

– Ходімо, Ксюшо, пізно вже. Завтра тобі рано вставати, – нарешті вимовляє коханий, перший піднімається і обтрушує травинки, що прилипли до штанів.

Я мовчки йду за ним.

Завтра рано вставати мені, не нам. Він не прийде мене проводжати. Він уже все для себе вирішив. Сьогодні ми у хворобливій тиші відспівуємо наше кохання. Завтра «нас» уже не буде. Буду я – Ксенія Камінська, студентка одного з найпрестижніших економічних університетів Європи. І буде він – Ярослав Ткачук, син будівельного магната, самовпевнений красень, безмежно гарний, розумний, амбітний, найкращий, над яким невдало пожартувала фортуна, не давши йому вступити до університету разом зі мною…

Чим він розгнівав долю – не розумію. Можливо, так ця примхлива пані вирішила перевірити перед весіллям наші почуття. І ми її перевірку завалили.

Їдемо в тиші до мого дому. Мені дуже хочеться просити Яра, благати дати нам шанс випробувати наше кохання на відстані. В епоху розвинених засобів комунікації та доступного транспорту ми цілком могли б спробувати… Але знаю – він відмовить. Я вже намагалася, і він був категоричний.

– Ярику, я дуже тебе кохаю, – втисячне повторюю як заклинання, як присягу. – І завжди буду кохати. Сподіваюся, із часом ти зміниш гнів на милість, зрозумієш, що, крім тебе, мені ніхто не потрібен. І ми зможемо все виправити. Зрештою, це – лише чотири семестри, між якими – тривалі канікули, і ми могли б проводити їх разом… А потім я повернуся до тебе назовсім, і більше ми не розлучимося ніколи-ніколи…

– А повернешся, Ксю?

– Звісно, повернуся! Присягаюся!

– Не треба… – він хитає головою. – Не зарікайся. За два роки багато чого може статися. Та і я не залізний. Нехай не Новіков. Але я вже заздалегідь божеволію, уявляючи гарних і успішних хлопців, які будуть витися навколо тебе.

– Ярику, я кохаю тебе! Мені ніхто не потрібен, – вкотре запевняю його. – Скільки потрібно повторити, щоб ти повірив?

– Розумом я готовий це прийняти, але не серцем. І я нічого не можу із собою вдіяти… – зло відповідає він, зосередившись на дорозі й не дивлячись у мій бік. – І навіть не можу тобі гарантувати, що одного разу мій погляд не зачепиться за іншу дівчину. Два роки! Це нереально довго.