оповідання

Хвороба змила людей, як ті штормові хвилі змивають пісок зі скель.

Завмерли сталеві тіла заводів і нутрощі шахт. Здичавіли, розбіглися робочі онагри. А машини палали, разом із тілами своїх людей, на величезних багаттях, що давали полум’я до неба.

Протягом останніх тижнів димом пішли над містом усі, кого любив Бор: батьки, сестри та наречена. І він не міг зупинитись думати про це.

Бор сидів біля каламутного високого вікна заводської майстерні та просто тихо плакав. Так проходили його дні.

Люди в озерному граді по-різному пережили кінець епідемії: хтось допомагав, інші грабували, а треті несміливо ховалися серед тіней.

Іноді містяни об’єднувались та разом спалювали небезпечні тіла та речі померлих. А потім завжди поверталися до свої маленьких темних світів. Час від часу, здавалось, ніби кожен такий людський світ не має відношення до інших. Чомусь така думка подобалась Бору та його сонцеоким друзям.

Але якось, одного ранку, дві людські фігурки, висока та низька, зруйнували зручну ілюзію.

Гості постукали у заводські ворота.

Сонцеокі відразу прийняли нову реальність.

Протягом багатьох днів ці дивні люди майже не розмовляли між собою, але зараз вони легко зрозуміли один одного, зібралися, спустилися, вийшли до воріт, ніби чекали тих гостей. 

– Нехай боги заберуть ваше горе! – промовила Модрина, найстарша сонцеока.  

– Які боги? – недобрим голосом промовив маленький чоловік. – Твої? Здається, твої боги не мають влади над нашим горем.

– Мир тобі, незнайомець, – літня жінка сказала так, ніби попередні невдалі слова не мали жодного значення.

Але зараз вона знову помилилась.

– Не «тобі», а «вам», – різко виправив її низькорослий співрозмовник.

Вона кивнула та й обережно подивилась на його супутника, який стояв ніби поза розмовою. Вона знала ту людину, але не розуміла його роль. 

– Кажу не про нього, а про нас, – низький чоловічок угадав її думки.

– Я повинна вибачитись, але зараз я чую такі речі… вони… ніби… людські… зрозумілі… але неясні… незнайомі… Отже… Хто ви?

– Годи, – відповів незнайомець.

Цей чоловічок носив лахміття, в якому змішалися дикунські речі та залишки одягу зі старих шаф.  Але він не був схожий на лісового дикінга, як і не був схожий на містянина. А його мова була підозріло чистою наче ненадійні прозорі води дальніх озер.

– Ми зраділи би, якщо би зрозуміли, чим можемо Вам допомогти, – Модрина була дуже обережною.

– В нас є замовлення – нам потрібен бог, красивий, механічний…

– Вибачайте нас! Ми не робимо богів, і не продаємо.

– Бог уже готовий, – впевнено сказав «год». – Наше замовлення – на доставку.

– Але… – Модрина вказала на свій щільний комбінезон. – Ми прості знавці пару та коліс, машин та…

– Ви – огидні маги, – різко відповів «год».

– Так, ми – чародії, – Модрина розгубилась, але спробувала сказати це впевнено.  

– Ми вбиваємо «чародіїв»… – роздратовано сказав низькорослий.

– Павек теж чародій… – втрутився чорнобровий чорноволосий Струм та вказав на того, хто прийшов разом із «годом». – Він теж сонцеокий, хоч і не техномант.

– Був колись… Я так гадаю… – зарозумілим тоном промовив год. – Неважливо! Він разом із нами… Поруч… Просто, найвірніший пес нашого Граха…    

– Ви – нова влада? – несподівано спитав Бор.

– Ми – ваша доля… – загадково, з недоброю посмішкою, сказав низькорослий.

– Ми виконаємо замовлення в найкращому вигляді.

Модрина, здивована, розлючена, ледве тримала свою злість на повідку. Бор не мав права говорити ані за всіх, ані навіть за себе. Але сказати розбійнику «ні» вона теж не могла – це було б самогубством. Звісно, він загинув би від її чар, але вона знала, що у місто прийшли сотні таких низькорослих чужаків, вона їх бачила.        

– Але ти не спитав про оплату… – несподівано, після паузи, з посмішкою помітив «год».

– Так… – якось жалюгідно сказав Бор.

– Ви отримаєте те, що заслуговуєте… – загадково відповідав «год». – Золота – трохи… життя – ось те, що вам потрібно… І відношення… Гарне відношення… Принаймні без нашої злості… – він розсміявся та й змінив тему. – Час має значення. Збирайте караван – я поїду з вами. Шлях – моя турбота.  

– Збир-р-рати кар-раван! – гучно ричав кремезний Струм.

Бор забарився, повернувся до своїх сумних думок. І пропустив момент.

Біль.

І дивне сіре світло, схоже на мільйон палких крапок, кожна з яких була вістрям сталевої голки.

Бор упав на коліна. Він нічого не бачив і не міг дихати.

«Ще один такий вчинок – і тобі буде дуже погано» – розум Модри прорвався до його думок. 

Вона хотіла ще щось сказати, але зупинила себе та й вийшла з його голови.