Глава 9 Він не любить, я ненавиджу: неправильний магніт кохання

– Ну що, Кутузова? Падай в  тачку, повезу додому, - несміливо пропонував свої послуги  Соколовський. Обдивився мене з ніг до голови й нахабно мовив: - Ти не Коваль, звичайно, але теж нічого. Додому дуже хочеш чи  туснем на пів нічки так, щоб нескучно було? Я знаю, ти можеш гальма спускати….

–    Локація? – уточнила, а то ще завезе до чорта на кулічки. Це слово я у Нінки вивчила, вона  квести містом  розробляє, часто вживає. Ярік вилупився, не второпав, що я бевкнула. – Куди попремося по -твоєму? – уточнила, а то ще мозок вибухне у Яріка, а я винною себе почувати буду все життя, що інвалідом дочасно став.

–    Боулінг, - тепер зависла я. Чула таке слово, смутно уявляла, що воно, але ніколи не бувала у такому закладі. – Кеглі вибивала?
Вдала, що знаю, бувала, вибивала… Боялася, що передумає брати з собою. Такого Дня Святого Валентина у мене досі ніколи не було. Ми з Соколовським так куралесили, що  аж соромно згадувати. Я помітила, що коли ми здибуємося разом, гальма вимикаються як у нього, так і у мене.  Вмикається автопілот, який і не дає нашим організмам самознищитися. Чи то янголи -охоронці у нас  якісні, чи то так співпадає, але аномалія на лице…
Я так вибивала ті кеглі, що аж перемогла Соколовського.

–    Кутузова, так не чесно. Ти з боулінгу, певно, не вилазиш. А мене предки часто не пускають, - почав нити Ярік після години нашого змагання.

–    Та не плач. Я оце вперше, як ті м’ячики в руки взяла. Там же ж важливо сконцентруватися й  розподілити  центр тяжкості по центральній осі, щоб зачепити  середні кеглі, - пояснювала я те, до чого докумекала завдяки логіці. Соколовський не вірив. 

–    Та ну гониш, Танюха! Ходімо в дартс кидонемо. Якщо виграю я – ти мене поцілуєш.

–    А якщо я? – несміливо так спитала, бо в дартс я граю змалечку, там така практика, що Соколовському навряд чи снилося. Але ж він думав, що ас. Нарцисизм аж зашкалював.

–    Тоді я поцілую, - і либиться, думає, що  це достойний подарунок. Опускаю на грішну землю:

–    Паршива нагорода. Якщо я виграю, купиш он того торта, - і показую на вітрину – триярусний білий торт – безе, варіант «на велику гулянку чи то весілля». І ціна така кучеряво-скажена. Саме варіант, щоб розкуркулити Яріка.

–    Та без питань, - хорохориться.  Через пів години змушений був купити. Нам його упакували й завантажили в тачку Соколовського.

–    Кутузова – ти реінкарнація Робін Гуда? Так дєвки не кидають дартс. А може в карти зіграємо? В карти ти точно не вмієш…

–    Впевнений? – то чудово, що він передумав, а то б  без штанів лишила. Мене прабаба вчила грати в карти. Вона санітаркою у госпіталі працювала, то з військовими таку практику пройшла. І не вважала, що дівчинці не личить грати в карти.

–    У житті треба вміти усе. Мало що тобі знадобиться? Життя – багатогранна штука, іноді в кут заганяє, а іноді ставить дивні завдання, - казала прабабця й підтасовувала так карти, що  у неї за гру могло бути два козирні тузи. Я не зразу второпала, що мухлює.
І прабаба була права – знадобилося. Я гарну оцінку за рік у фізкультурника виграла. Він ляпнув не подумавши, що  хто у нього виграє, тому поставить. Думав, що наївна і дурненька. А мені лише б дали потасувати- і все, гра зроблена.

Нінка вже хотіла сварити мене, що приперлася аж зранку, але усміхнений Соколовський, що тримав  тортяку, згладив гнів на милість. Їли ми того торика аж  тиждень. Принудило трохи.

—    Дивні часи. Раніше  кавалєри квіточки й цукерки дарували, а тепер – тортики, - примовляла мама.

—    Соколовський не кавалєр. Просто проспорив, - бурчала я. Краще б піддалася й поцілувалися. 

—    Але ж він тобі подобається? – стояла на своєму мама.

—    Мам, мені й Деймон подобається. Ну то й що? – намагалася пояснити, що між двома має бути хімія, а не один очманілий, а іншому усе  по фіг.

—    Це хто ще такий, Деймон? Хлопчик-іноземець з університету? – наївна простота.

—    Пацан-вампір з серіалу від Нетфлікс.  Чорт з рогами, прекрасно, що в тєліку лише. Проїхали, ма. 

—    Так він же людей їсть? Як таке може подобатися? – мама коли дивується, така прикольна.

—    Він кров п’є, мамо. Така доля вампірів, - заспокоюю. – Та не заморочуйся. Він Єлену любить, твоїй доці там нічого не світить…

—    Ти не переживай, доню.  Нехай собі любить ту Єлену. Я ото як до  тітки Марії ходила, ворожки нашої сільської, пам’ятаєш, що крайня хата від лісу була, вона сказала, що ти у мене щаслива, і чоловік у тебе буде гарний, заможний і сильно любити тебе буде.

—    Мамо, ну хто у 21 столітті по відьмам шастає? Зараз навіть діточки знають, що то розводняк і лохотрон. Зараз в моді дружні шлюби. Любов – то казочки. Хто любить – тим прекрасно користуються. І взагалі, я заміж не поспішаю. Треба вивчитися, роботу знайти, кар’єру зробити, стати бізнес-вумен, накупляти хату, машину і шмотья, а тоді вже й сім’я, - ділилася поглядами на майбутнє. 

—    Так тоді вже пізно буде сім’ю, доню… І дитинку поки молода треба народжувати, -  це мені мама вєщала, а сама у сорок якраз і вийшла заміж за Нінчиного тата. А потім ще й бебіка зварганили. Так от. Сімнадцяте червня! Шикарний за всіма показниками день! Я його запам’ятала на все життя. Мамчине весілля! Причому, доволі символічне, тому що офіційно вони з Сергієм Андрійовичем розписалися ще шостого червня, а потім влаштували для родичів та знайомих паті. Шикарна показушка, щоб не сказали, що зажали весілля. Щоб Нінка весільним розпорядником побула, практика, так би мовити. Я так, в помічниках, на головні ролі не претендую.  А після весілля налаштували лижі у  подорож. Роман Павлович  їм ексклюзивний тур оформив – храмами та монастирями Тібету. Мета подорожі – очистити карми перед тим, як заводити дитинку. Добряче вони там очистилися, видно, старалися.

А я здуру букет нареченої зловила. Ну як зловила – впав він мені на голову.  Мамка соняшники у мене любить.  Я й намотала п’ять соняшників, Нінок забракувала, мовляв, малий букет, то довелося більше намотувати.