ГЛАВА 8 ТЕАТРАЛЬНІ НЕСПОДІВАНКИ або ХЕППІ ЕНД

Я не любила театр до вісімнадцяти років. По-перше, тому що я в нього  до вісімнадцяти років не ходила взагалі. Село – це, на жаль, проза життя з сапкою і лопатою на городі, а не романтика вечірніх прогулянок вздовж набережної.  А от Ніна просто не вилазила з театрів.  Якось потягла мене  в театр опери та балету. Якби не програмка, в якій розписано усі дії й що взагалі відбувається – здохла б від смутку та печалі, а ще більше від нерозуміння, чого вони то виють, що слів не розібрати, то ноги вище вух задирають. Оперета теж  не сильно порадувала. Знову ж таки, актори виють, завивають щось незрозуміле, проте, гарно. Декорації  й костюми – павичі тихо заздрять фарбам та  тонам. Одна розважаловка – то канкан для підняття настрою чоловічої частини глядачів. Канкан – то коли тітки стають у один ряд, беруться за руки й задирають ноги вище за вуха. Усі чоловіки, що до того часу  або заснули, або знаходилися в сонному стані, стрепенулися, очі заблищали, у декого слина закапала на штани. Штани теж напружилися. Цікаво дивитися. Ні, не на сцену, на мужиків, як вони дивляться на сцену. Якось не зайшов мені той театр. По ходу, не моя тєма.

Усе змінив похід в драматичний театр імені Лесі Українки. Це  було чотирнадцяте лютого і Нінка зі сльозами на очах попросила мене  скласти їй компанію, бо – ні з ким.  Її Ромео ( правда, її коханого Ромою звати) квитки десь дістав, але  відморозився, типу не можу, зайнятий, справи фірми.

- А чо на «Ромео і Джульєтту»? Мазохізм практикуєш? І що там дивитись? І так відомо, він отруїться, вона  ножа в груди запхне. Діти закохалися, але нерви здали, - як вже йти, так на щось невідоме, щоб не знати, яким трешом усе скінчиться. Це виключно моя особиста думка, не треба шикати і гнилим чимось цілитися. Маю право на думку. В Конституції написано, між іншим.

- Ходім, дорогі білети пропадають. На крайній випадок, комусь перед виставою продамо й підемо в ресторан, - я Нінку люблю за її світлу голову, достойна компанія моїй авантюрній.

Шикарна ідея! Я ресторан маю на увазі. Як ми з нею рядилися, бо ресторан – то ж не театр. Проте, нам таки судилося  потрапити на цю виставу.  Карма. Ні, рок. Я ще одне прикольне слово знаю – «фатум». Як не крути, а вийде, як мало бути. Ні, бажаючих купити «зайвий» квиточок під самим театром було валом. Театрали – то рідкісні мазохісти. Можна було й вдвічі ціну заломити, але…  У останній момент я побачила Соколовського. Як це не противно визнавати, але на  цього  мажорчика мій організм  завжди  реагував неадекватно: мозок капітулював, таргани  починали казитися, руки й ноги підкошувалися. В книжках це називається «коханням».  Але це скоріше схоже на апоплексичний удар з поступовим  онімінням усіх частин тіла. Язик присох до  піднебіння, очі вилупилися самі, стою, і, як баран на нові ворота, так і я на нашого одногрупника з Нінкою, витріщаюся.  А він вряди-годи в чорному дорогому пальто. В руках -букет з не знаю скількома ( дуже багато) трояндами. Соколовський – це мрія багатьох дівчат нашого універу. У однієї Нінки на нього блокиратор стоїть. Напевно, тому що Нінка по вуха закохана у свого Рому, тому ну нікого навколо себе на бачить. І як на зло,  Соколовському Нінка подобається.  А він її реально дратує.  А я – дурію від нього, стою й не падаю, бо Нінка тримає.

- Соколовський! – як  Роккі на сир з мультика «Чіп і Дейл». Вуса дрючком - і нічорта не соображає.

- То продасте?  - питають нетерплячі театрали, аж у рота заглядають і ледве квитки з рук не висмикують.

- Ні, самі б хотіли вкусити плід класики, - ляпнула. Це в мені великий філолог прокинувся. Гени – не вода, завжди дають про себе знати. - Шо він тут робить? – це вже я до Нінки звернулася.

- Те, що й ми. Ярік виставу дивитися приперся. Бабуся наказала, з вимогою законспектувати. Я так розумію, в театр ми йдемо, тобто  скачемо? – либиться, бо простежила траєкторію мого погляду.

- Так. Чогось захотілося подивитися.  У ресторан ми встигнемо завжди, а тут же ж аншлаг, прем’єра, фурор!- ой, мелю різну нісенітницю, аж дурно.

-  Усе це називається Ярославчик Соколовський! Дивно, що сам. Де його чергова моделька? – Ніна порискала поглядом, не знайшла. Зате Соколовський нас ( скоріше, Нінку) помітив і вже коли  в гардеробі шубки здали й біля дзеркала примарафечувалися, підійшов, щоб вчергове колупнути:

- Дєвки, кожного разу переконуюсь, що ви все ж лесбійки, - і либиться на всі свої білосніжні тридцять два. Нахабна язиката мрія кінорежисера!

- І тобі, доброго вечора, - розчісуючи своє гарне волосся, спокійно відповіла Нінка.

- У кого що болить, Соколовський, той про те й говорить, - це мої таргани активізувалися. Самі текст підкидають. – З чого висновки такі дикі?

- Чотирнадцяте лютого… День закоханих…. Дві красиві дівки… Без пацанів… вдвох.. . самі…Які ще можуть бути думки?

- Ти взагалі один з букетом. Що, не прийшла? Чи онаніст? – що я несу? Зовсім мозок від язика від’єднався й автономно  теліпається.

- Може, моя на сцені, якщо що. А може, я вас вирішив провести додому? – і питально так на Нінку дивиться, милується.

- Це, Ярославчику, лише при  розкладі, що вистава хеппі ендом завершиться, - вміє Нінка відшивати, культурно й без варіантів. Досвід, практика.

- Ловлю на слові, - гордо так заявив і  пішов займати своє козирне місце в партері.  Наші ж  місця – в третьому ряду, неподалік від колонок. А перед нами - молода мамочка з  хлопчиком років п’яти -шести, не більше.  

- Блін, дітей вже на такі вистави тягають…, - буркнула я. Жіночка обернулася і з якимось винуватим виглядом вирішила пояснити:

- Ні з ким залишити. Він слухняний, не заважатиме.

Дитина не заважала. Заважала парочка, що сиділа поруч і весь час шепотілася. Я ж сиділа, немов на голках. То очі в темряву, де сидів Соколовський, то на сцену, де розгорталася класична веронська драма, майстерно описана великим Шекспіром.

- Як думаєш, дівка Яріка – Джульєтта? – питала тихо у Ніни.