ГЛАВА 7 Чарівна на всю голову, а мо й далі

Документи я подавала у три вищі навчальні заклади, і в церкву молитися Богу ходила за те, щоб прийняли мене  до педагогічного імені Драгоманова. Але у Бога на мене були інші плани. На  бюджет я зі своїми балами пройшла до економічного – мрія мами збулася! Але не моя. Я ж не знала, що такою стежкою повела доля, бо їй видніше, як мені буде краще.  А тоді я  страшенно розстроїлася. Ще більше впала в ступор, коли померла бабуся. Її кумедний заповіт  нас з мамкою реально розчулив: котів своїх вона заповідала двом подружкам Тамарі й Ніні, що жили у третьому парадному, ті ледве не побилися, коли ділили тих котів. Нам з мамкою заповідала квартиру  продати й чесати до Києва, бо в Житомирі не цікаво. Нормально? П’ятдесят років прожила – було цікаво, а нам значить – не цікаво. 

—    Нічого тобі вештатися по гуртожитках, - гордо заявила мама, здала в оренду  бабусину чотирикімнатну квартиру, бо продавати рука не піднялася, і ми з нею переїхали до Києва, де на окраїні зняли однокімнатну за таку саму ціну. Життя у столиці, навіть на околиці, було дорогим.
Мамка  знайшла собі роботу, я почала навчатися, заразом звикали  до столичного життя – вона запізнювалася весь час на свою фірму, я – на пари, бо зранку не могли на метро виїхати вчасно. Її звільнили з фірми, змушена була шукати роботу десь неподалік від квартири, я почала прокидатися дуже рано й виїздити  завчасно, щоб не бісити преподів і не відпрацьовувати енки. 

Треба сказати, що з’явилась я в універі ефектно. Мало того, що спізнилася, заперлася не до тієї авдиторії, відсиділа пів пари, доки не второпала – не туди занесло, й пішла шукати своїх, так ще й видон у мене був хорорний. За два дні до  початку занять у мене на лівому оці  визрів ячмінь на оці. Через це перекосило мені фізіономію нехіло: щока підпухла, око запливло, навіть розпущене волосся не прикривало всієї цієї «краси».

Щока  під припухлим оком стала червона, мов бурячок сорту «Кулька». Квазімодо – лайтова версія. Універ - це вже не школа, прогули не вітаються, особливо на початку року. 

Бігала по хаті весь вечір з одним питанням: 

—    Що робити? Люди ж полякаються.

—    Заялозь якимось кремом, - запропонувала мамка. 
Заялозила.  Думала, що  то тоналка. Бежевенька паста, що так приємно лягла на щоку, швидко висохла на шкірі. Для симетричності, щоб і  зеленкувата ліва щока  теж не виділялася, замазала і її. Потім подумала й все обличчя намастила. Не фонтан, але краще, ніж було. 

Їду в метро. Людей, на подив, небагато у вагоні. Один пацан усе дивиться й дивиться, немов дірку на мені продивитися хоче. Думку, що хоче познайомитися, я зразу відмела. Ну реально я тоді страшненько виглядала, та й пацан дивився не закоханими очима, скоріше, питальними. А якщо не познайомитися, тоді що? Вам  теж у голову таке прилізло? Маніяк! Однозначно. Дівок виглядає. Бо спочатку дивився покрадьки, потім утупився неморгаючи, а далі підійшов ближче, став ззаду.  Незчулася, як обернулася – а його  цікава фізіономія бац, мені прямо в зеньки  зирить.  Я перейшла далі по вагону, бо на фіг мені таке треба. І він за мною дивлюсь тулиться. За  п'ятнадцять хвилин їзди він мені встиг набриднути. Все дивиться й дивиться, дивиться й дивиться, дивиться й дивиться…  Я вже зібралася виходити, як раптом  погляд сповз на його руки. Вони тримали  книжку «Як  розпізнати відьму: шість ознак»  Блін, в мені  розгледіли відьмочку. Насміялася, доки  виходила з метро. Смішки-смішками, а пацан за мною чеше. Ото вже причепа! Куди я – туди й він, тільки на дистанції.

—    Якого за мною йдеш? Зараз міліцію викличу, посадять за збочення! – притисла до паркана біля самого універа. Бабуся вчила, що найкращий захист – то напад. У хлопця окуляри на лоба  підскочили, а очі  якби могли, то  повилазили б.  Стоїть, коліна підгинаються й ледве промовляє:

—    Я тут вчуся, - й показує на універ. 

—    Я теж. Тільки не кажи, що  перший курсі група  один ес, -  починала вже вірити у чарівне неймовірне.

—    Ні, третій, - з такою радістю виговорив, теж не в захваті, щоб ми разом вчилися.

—    Ото й нормально. Йди, вчись, вільний, - побіг так, немов я пса злого з цепки  спустила. І правильно, краще нехай  маніяки від мене шугаються, аніж я від них. 

Куди я в тому розкладі дивилася, що не в ту авдиторію  причалапала. Сиджу, зошит дістала, щось навіть  конспектую. А потім починаю підозрювати, що не економіка тут, а щось не розбери що.  Викладач взагалі свою біографію розказує. Питаю у сусідки, яка теж на мене таку гарну дивиться косо й теж певно з підозрою, що аномальна якась дівка приперлася до них на пару.

—    Сорян, а це тут яка група? Один ес? 

—    Ні, це три ес. Третій курс, а ти перший? 

—    Так.

—    Піди в деканат, спитай. Бо в розкладі сьогодні багато було непорозумінь.

Згребла я свої манатки й почесала до виходу. Викладач ображено, бо на  тридцятій хвилині його лекції, коли він саме переповідав про своїх батьків, я підірвалася з місця й рвонула до виходу, рявкнув:

—    Як? Ви вже навчилися чи передумали вчитися?

—    Та мені ще рано. Через два роки прийду, - я мала на увазі, що тут третій  курс, а я ж на першому. Викладач  зрозумів інакше.

—    То дивіться, щоб не пізно було, а то  так рано рано, а там бац –  сім’я, діти, пенсія. 

Оббігала я весь універ, доки знайшла  свою групу.  Якраз під кінець лекції. Викладач пообіцяв  прибрати мені оцю енку, якщо покажу конспект лекції. Треба було  просити у когось переписати. Я обвела поглядом авдиторію й не знайшла  жодного приязного погляду, усі дивилися на мене або  як на прокажену, або як на божевільну, що в принципі частково було правдою. І лише одна дівчина посміхнулася, коли я глянула на неї.  У її очах я прочитала співчуття. Красуню звали Ніна. Ото рідкість, коли дівка і гарна, й розумна, й людина. 

—    Дивись, щоб  і я могла вчити, й ти  не сиділа сьогодні всю ніч, переписуючи мої каракулі, пропоную зробити ксерокс. Тут, на першому поверсі.