ГЛАВА 6 КАРМА І КОТИ

Коли мої батьки розлучилися, ми з мамою перебралися до її мами,  моєї бабусі в славне місто Житомир. Шикарне містечко, якщо дивитися з вікна трикімнатної квартири на центральну вулицю. Одну кімнату бабуся відвела нам з мамкою, у другій жила вона  сама, а у третій… тут тре витримати паузу-інтригу… велику павзу… аж чотири бабусиних коти: руда Венера, чорний Грек і двоє якихось плямистих Чук і Гек, де хто хрін роздери, а я й не намагалася.  Чи треба розказувати, що в тій кімнаті було все подрате й  у шерсті всі килими. Так, коти й килими, Карл! Умови проживання котів були кращими за ті, в яких жила бабуся, бо в її кімнаті жодного килимка.  Вона мало їла, зате  дві третини пенсії витрачала на спеціальні консерви для кошаків. По пів дня бабуся розчісувала котів, а ті  ходили навколо неї колами й мурчали, чим мене особисто дратували, чесне слово.  

—    Ба, а накой тобі стільки  котиків? Одного замало? – цікавилася я.

—    Так у мене й була лише Венерочка, а Грек сам прийшов, Чука й Гека я знайшла на смітнику. Такі нещасні були, ледве виходила, - бабця Божа кульбабка, така жалісна, капець.

—    А в природі вони мишей та пацюків жеруть, а не ці дорогучі консерви, ти в курсі? – повертіла я шкарабаночку за п’ятдесят гривень у руці,  почитала вміст, сама б таке смачне з’їла.

—    Мені для них нічого не шкода. Вони мені давлєніє нормалізують. Як ото почнуть мурчати, воно у мене й нормалізується, - зізналася.
Зате у мене  підвищувалося давлєніє, коли вони хором починали мурчати. А як нявчали дружно, то взагалі мігрень з гемороєм, чесне слово. І дико хотілося з тих котів чебукеків наробити. Але то були улюбленці бабусі, персони нон грата. Мене б ніхто не зрозумів. Я б і сама себе не зрозуміла, коли б вийшла зі стадії афекту.  До того ж бабуся мені дірку в бошці проколупала, мовляв у тих, хто не любить котів, карма  паршива. Чому це вона паршива? Може, вона у мене на інших тварин налаштована? Полізла я в інтернет шукати відповіді на питання, що з моєю кармою не так?
 І здуру натрапила на статтю, що у всіх видатних письменників були екзотичні тваринки. У Чарльза Діккенса – ворон Гріпп, що вмів говорити. У Хемінгуея жили коти, якім дозволено було все, навіть їсти з миски господаря. Соціалізм чистої води. У музеї Хеміенгуея проживає 60 котів, що є нащадками  тих кошаків, які знали ще Ернеста. От як їм будиночок сподобався. Едіт Уортон письменницею стала через собак, вірніше, після того, як улюблениця померла, а Едіт ледве не здуріла, то почала писати.  У її маєтку був собачий куточок, а чоловік ревнував до маленьких песиків.
Шарль Болер тримав павука тарантула в банці на підвіконні. Крінж!
По садибі письменниці Фланнері О Конор бродило з сотню павичів. На зоопарк тягне. У Карла Сендберга були кози нубійської породи, яких він власноруч доїв. Фермерські задатки, не інакше.

Вільям Берроуз страшенно любив котів, навіть новелу про них написав у 1986 році «Кіт всередині». Я читала той твір на дозвіллі – сумна й ностальгічна історія про всіх кошаків, які  той чолов’яга мав, на фоні усієї історії існування людини й кішки. Особливо вразив фінал: «Ми – кішки всередині. Ми кішки, які не можуть гуляти самі по собі, і ми маємо лише один притулок».

Але по-справжньому вразив своєю відвертістю й лаконічністю  американський письменник Моріс Сендак. Він шалено любив свою вівчарку Мелвілла. Коли його спитали, чому саме до собаки він такий добрий і прихильний, він чесно зізнався: « Я просто ненавиджу людей!» Крапка. Приїхали. Дочиталася, блін!

Ні, не зовсім. Прибила віником англійська дитяча письменниця Беатріс Поттер. На хвилинку! Дитяча! Вона ще й  художниця, яка намалювала усім відомого Кролика Пітера. Вдома тримала ця холоднокровна британська леді… мишей. Ну, не дивина, скажете ви, дехто тримає й не в курсі, що вони в нього є, десь там шарудять на дезінсекцію напрошуються. Так от Беатріс утримувала мишок у клітках до того часу, як їй треба було малювати ілюстрацію в книзі. Ну як утримувала, давала імена, годувала, гралася з тваринками, а потім…. Розчленовувала. Навіщо? Щоб правдоподібніше зображати мишок на своїх ілюстраціях. Ціна  реалістичності й яскравості малюнків письменниці. Сумніваюсь, що там усе добре з кармою. Повторюсь ще раз – дитяча письменниця. Оце точно фініш.

Отож, я  ще не могла сказати, що ненавиджу людей, але завести тваринку мене переконали. Зупинилася на котах, бо наслухавшись бабці, дізналася, що кішки мають унікальну біоенергетичну систему, яка здатна тонко  налаштовуватися на оточуючі біополя й навіть входити з ними в резонанс, здійснюючи  тим самим їхню корекцію, коли потрібно – підпитку. Це так, по-научному, а по-народному – прибиратиме негатив з моєї аури. Ну і компанія моїй музі, щоб не дряпалася, замуркочуватиме її пильність.
Постало питання – якого кота завести? Порід же ж море й океан! Сіамські сонечки, які ж гарні! Злопам’ятні, зарази.  Не годиться! Сибірські  й ангорські линяють. Мей-кун – страшненьке й велике, фіг прогодуєш. Так дивиться, немов загризти хоче.

—    Ба, може, знайдемо якесь нещасне кошеня на смітнику й  виховаємо у твоєму кошатнику? Дешево й сердито! – пропонувала, доки бабуся збиралася на виставку котів. Цей ритуал вона ніколи не  пропускала.

—    Що ми там забули? Там кошаків лише продають і то дуже дорого, - оце я точно знала.

—    Там проводять вікторини, можна гарного кицьку виграти. Вони там породисті, щеплені й без бліх, - запевняла бабуся. – А то притягнеш з помийки  смугастого з лишаєм, мої котики заразяться й передохнуть. Мене кондратій схопить, тоді як?

—    Блін, ба, я думаю, у кого я така казкарка? Он воно звідки гени тягнуться, - причепурилася й почесали ми з бабусею на виставку. Мама моя дорога, скільки там котів! Аж очі розбігаються. Ото природа  від душі відірвалася. Бабуся бігала, доки не надибала таки вікторину.  Прекрасно, що бабуся так багато знала про котів, я б чесно на питання «Що у котів унікальне, як у людей відбитки пальців», відповіла – «Відбиток дупки». Не ржіть, там був такий варіант серед запропонованих.