ГЛАВА 5 Як мене муза вперше вкусила, або конкурсне оповідання

У моєму становленні як письменниці відіграли не останню роль серіали. Латиноамериканські, з такими пристрастями, що ховайся в кукурудзу й мовчи, щоб комбайном не задавило.

Серіаломанія – то у нас сімейне, мамка свого часу плакала під «Рабиню Ізауру» та «Багаті теж плачуть». А я співала. Саме так. Коли мені було десять років, я підсіла на серіал «Дикий ангел». У нас у школі всі його дивилися.  Дівчата поголовно були поведені на головному героєві – розбещеному синочку  заможної родини Ді Карло – Іво. А мене його патли прям дратували, хвостик отой білявий, не дуже хлопчачий бісив дико.  І подружки теж бісили. Знайшли у кого закохуватися. Нічого чоловічого не помітила я в тому Іво, от чесно. Зате головна героїня – бідна сирітка Мілагрос (коротше – Мілі), яка пізніше виявиться не такою вже й бідною, мені страх, як сподобалася. Ша, не треба зразу звинувачувати мене у лесбійських нахилах, я нормальна. Наталія Орейро реально гарненька дівчинка, яка до того ж одуренно співала. Сама. На початку серіалу. І  по ходу теж були пісеньки, але ота пісня на заставці – то бомба. Мені та пісня дико подобалася. Але іспанської я не знала. Я й англійську в школі паршиво вчила, а тут ще й іспанську. Космос! Але ж пісня іспанською. Про що вона там співала не питай, не знаю й знати не хочу, проте подобалося. Дуже!
Не знала іспанської – то не знала, але ж коли мене що зупиняло? Я за будь-що вирішила вивчити ту  пісню. Кожного разу, коли починався серіал (а серій двісті з чимось, правда, вони  півгодинні, малі), я записувала слова пісні на листочок. Виходило щось на кшалт «камьє долор, каліберда, камьє рідос пор ун сьєо, Камьє долор, фелісіва, куела сурте сіа суерте де алкасаль…» Так я вчила іспанську. І що ви думаєте? Вивчила, сказала в класі, що вмію співати пісню з їхнього улюбленого серіалу. Дівчата дивилися на мене, як на Богиню! На перервах клас зачинявся на шпінгалет, я задиралася на парту – і концерт починався. Доки я співала, дівчата хлопців до класу не пускали. Почувалася одуренно. А потім класна керівничка почула, випадково, а у нас концерт на носі. Все, Таня Кутузова зі своєю калібердою була заявлена в тому концерті. То для класу досить босоніж запертися на парту й  повикабенюватися п’ять хвилин, а для актової зали потрібен був сценічний костюм.  Три дні мамка ночами шила мені з рожевого шовку сукню, щоб хоч трохи схожу на платтячко Наталії Орейро була. Я вже себе уявила такою принцесою на сцені. Увечері перед прем’єрою заходилася прасувати той шедевр – мама шиє у мене прекрасно – і пропалила на самому видному місці дірку, бо не той режим увімкнула. Сіли ми з мамкою, поплакали, емоції спустили, а потім подивилися чергову серію «Дикого янгола» й зрозуміли, що оте біленьке платтячко навіть краще за рожевеньке.  І що далеко ходити? Моя нічна сорочка в рюшиках якраз так і виглядала, як біленька сукня Наталії  Орейро в кліпі. Ну без рукавчиків якщо що.  Мамка знову всю ніч перешивала мою нічну сорочку на платтячко. Від рожевого лишився пасок. Таке поєднання кольорів – амбець як гарно виглядало! Всю ніч я спала на  твердих мамчиних бігудях, щоб зачіска була, як у Мілагрос, а зранку дощ – і все розкрутилося.  Ну не все, якісь шмарклі висіли, згодилося. Я там пристойно потеліпала патлами, трохи схоже, як це Орейро робила.

Що я витворяла на тій сцені….  У всіх щелепа до підлоги й очі  навикоті. Вразила, я старалася. Відчула себе зіркою. Може б і надалі співала, але почула  випадково, як вчителька англійської  у розмові з вчителькою математики сказала, що я дівчинка творча, але ані слуху, ані голосу для сцени не вистачає. А от танцювала гарно… 

Я довго не переживала цей сценічний провал. Вирішила, що  співи – то не моє.  Наспівалася. А тут саме  мамка газету принесла, де оголошено конкурс на оповідання про кохання. Видно, в отій газеті саме й сиділа моя муза, як оса чи то джміль, причаїлася й шукала жертвочку. Переможцю обіцяли грошову винагороду аж у сто гривень! Для мене то були великі гроші.  Зарплата моєї мамки складала двісті з чимось. Усікли ступінь мотивації? За друге місце – п’ятдесят гривень, а за третє – тридцять.  Десять найкращих  оповідань просто обіцяли надрукувати у газеті. Я навіть про третє не мріяла, в газеті надрукують – вже добре, можна довести світу, що ти  чогось варта. 

Почала шукати достойний сюжет для оповідання про кохання. 

—    Мам, ти знаєш якусь життєву ситуацію, щоб  було неземне кохання? Із життя? – причепилася я до мамки, що прийшла після роботи й  поспішала зварити вермішель до того, як почнеться її улюблений серіал.

—    Дурне знаю, а неземне – то  казочки, дитино моя, - помішуючи ложкою вермішель, печально мовила мамка.

—    Ану детальніше про дурне, можна? – щось підказувало мені, що історія буде  в дусі Ромео і Джульєтти, тільки на сучасний манер й з присмаком шаленості.

А мамці що, шкода? Ні, вона багацько такого могла понарозповідати. 

—    Знаєш, як познайомилися  мої батьки? Твої дід Петро і баба Лія? 

—    На вокзалі. Вона їхала в один бік, а він – в інший. Дід швидко змінив плани й заїхав аж у Акмалу. За декілька днів у потязі  так до баби звик, що на пероні при всіх родичах просив  заміж за нього віддати  Лієчку, - чи я не знаю цю історію, розказану дідом триста разів? Вже завчила, як «Отче наш». Достойний сюжет для хрестоматії «Найбільш ідіотська історія кохання»

—    Там ще на вокзалі передісторія була, - промиваючи вермішель під краном, заінтригувала мама.

—    Яка? – блін, а я не в курсах, як так? Злісне приховування  інформації від молодого покоління.

—    Біжи вмикай серіал, а то пропустимо. Потім розкажу. Сьогодні має з’ясуватися, онучка Мілі отій бабі чи ні.

Вперше я хотіла, щоб серія скоріше завершилася й у мене опинився бомбезний сюжет, щоб я  написала свій шедевр… Реклама про селища Віларідже, де жирнючий посуд помили убійною хімією, і Вілабама, де драють просто ганчірками – реально вибісила. Послала кілограм прокльонів тому розумнику, що придумав рекламу, і два кіло тому, що придумав вліпляти остогидлу рекламу посеред цікавої серії.