ГЛАВА 2 ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ І ЙОГО НАСЛІДКИ

Лікуватися можна по-різному, але не обов’язково  мчати до аптеки й скуповувати усе, що лікар прописав. Мало яку він там отруту вирішив випробувати на вас? Колись, як мені ще п’ять років було, повисипали у мене на дупці якісь дивні прищі. А у нас у селі лікаря толкового не було, лише фельдшерка. Як коров та свиней лікує, так і дітей. А що? Нема ж різниці. Хіба що одні на двох бігають, а інші на чотирьох. Але поросята що ті, що інші. Хоча, іноді й другі на чотирьох, дивлячись, яка гра пішла. Лікували мені вітрянку, уся в зелену цяточку бігала по селу, людей лякала, доки не спіймала мене на іншому кутку села тітка, що в гості до своєї матері приїхала. Дякувати Богу, лікаркою була, то  й визначила, що ніяка у мене не вітрянка, а краснуха. Біс чорта не краще. Симптоми схожі, лікується по-іншому.

А з психологічними хворями ще гірше. Звичайні ліки не годяться. Проте є шопінг!  Можна поєднати приємне з корисним, наприклад, зазирнувши до супермаркету. 

Ми з Нінкою йшли конкретно за подарунком для Соколовського, але по ходу  пристойно  прибарахлилися. З блузками – то зрозуміло, літо на носі, треба ж красу презентувати достойно, але  навіщось купили ще й  купальники.

—    Ми на море улітку поїдемо? – спитала у Нінки. Та подумала й відповіла:

—    Навіть якщо ні, на дачі позасмагаємо  на річці. Там у нас круто, от побачиш. Пісочок жовтенький, людей мало. На морі не так.

Я що? На морі не була, річки у нашому селі й в окрузі теж не було, тому повірила. Після купальників нарешті перейшли у відділ іграшок. От де рай для людей з дитячою душею! Які красиві ляльки! Було б мені десять рочків…. Тоді я не в ляльки гралася. Краще нікому не знати, в що я гралася. Вам цікаво? Хочете знати? Тоді скажу, по секрету, у гробокопів.  Ні, не могилки копати для небіжчиків, а  старі могилки розкопували на забутому цвинтарі. Що шукали? Коштовності. Якось підслухали, як старий дід Гнат розказував, що мешканці села колись були дуже заможними, то гроші й коштовності закопували з мерцями. Ото ми й копалися. Якось чарівним чином викопали крота. Я притягла його додому мамі під носа:

—    Кротика можна в хаті тримати? Як домашнього звірка?
Мама сахнулася такій перспективі й через два дні завела  мені  песика Тішку.

А ще через деякий час мамка дізналася, чим її донька улюблена промишляє. А як тут не дізнаєшся, коли копалися ми на цвинтарі увечері та вночі, щоб не бачив ніхто. У селі! Не бачив ніхто! Коли таке було?  Звичайно ж люди невдовзі запримітили вогники  на кладовищі. Легенди пішли, але знайшлися сміливці, що не побоялися  зловити демонів, які  в могилках риються.

—    Блін, нормальні діти від одного слова «кладовище» шарахаються, а ти у мене в археологи готуєшся? – це мама вирішила  зайнятися моїм вихованням.

Жарти жартами, а друзяка Сашко, з якими ми копалися отак, саме в археологи й подався. Дитячі ігри, вони ж важливий етап в становленні дитини. Отож, не  ляльками я гралася, не ляльками. Тому тепер в супермаркеті з такою нереалізованою ностальгією дивилася на гарних ляльок. Нічого, може, колись донечка буде, то разом гратимемося. А якщо синочок, то машинками.  

Як побачили машинки, ще краще.  Довго сперечалися ми з Нінкою, яку машинку Яріку  купити – рожеву чи зелененьку?  І  раптом нам на очі потрапила яхточка з білими вітрилами. Підсвідомо ми вибір зробили. 

—    Якщо не пускатиме у якійсь водоймі, в кімнаті для антуражику  поставить. І буде цей човник йому нас з тобою нагадувати. До речі, у нього там біля дачі є якась вода? Озеро, річка там, калюжа величенька? – цікавилася, бо  не знала, де  і яка та дача Соколовського.

—    Я там не була, але казав, що поблизу Дніпра. Має бути, - на відміну від мене, Нінку це не хвилювало. 

Купили яхточку. Прийшли додому, а в мене руки чухаються випробувати, як  той човник плаває. А де? У ванній! Годину гралася, така цяцька офігезна, аж шкода було Соколовському дарувати.

Отож у суботу нарядилися, як кралі писані ми з Нінкою й поперли на  гульки. Ну як поперли, нас Роман Павлович завіз і просив подзвонити, коли забирати. Ще просив  спиртного не пити й у мій бік так підозріло зирив, наче я суцільний алкоголік і з пропойок не вилажу.

Тітов їхав точно по навігатору, допоки не наштовхнувся на великий триметровий, не менше, паркан. Ой йой, це в яких таких хоромах наш Соколовський проживає?  Аж лячно стало через його мажористість. 
Ми у двері подзвонили, вийшов сам іменинник, власною персоною. Не слуги, вже добре. А то я приготувалася, що тут у нього армія  обслуговуючого персоналу.

—    Нінок? Оце сюрприз! А Кутузову я не пам’ятаю, щоб запрошував, - нахабно так. Образило, хотіла піти, але Нінка смикнула за руку.

—    Зате мене запрошував, сподіваюсь,  нічим ніде не гепався і амнезію не встиг заробити. Просив прихопити класнючу діваху. Чим тобі Танька не класнюча? Спробуй сказати ні, ми розвернемося й підемо. І ти не дізнаєшся, що тобі мали подарувати, - нахабно так випалила. Вміє брити,  моя школа. Як я хотіла, щоб ми пішли й човник лишився мені, бо я ж не награлася.

—    Заінтригувала, Коваль, проходьте. Будьте як вдома. Предків нема, тому розважаємося. 

—    На, це тобі, Соколовський. З днюхою, - ледве  вичавила з себе, передавши Ярику коробку з яхточкою. 

—    А що тут? – він обережно взяв коробку, запаковану подарунковим яскравим папером, немов очікував, що там як мінімум бомба. Видно,  від мене нічого нормального не чекав.

—    У тебе таке є, тільки значно більше. Плаває і диринчить, - треба було бачити очі Соколовського. У нього коли мозок думає, такий кумедний фейс.  На радощах видала:

—    Гратимешся, Ярік, за вуха тебе не відтягнеш, от побачиш. Вітаю з днем народження! Бажаю щастя, любові, краси, розуму, а все інше в тебе є, - й пішла за Нінкою, яка впевнено почесала по  бруківці до будинку, біля якого товклося чимало наших одногрупників. 
Стіл був накритий у саду. На випадок дощу споруджено намет. Пам’ятаю, як їли незрозуміло що, але смачне, пили, потім танцювали. Мене запрошував на танок якийсь хлопець, але я відмазалася, що не танцюю. День народження був трохи скучним, доки іменинник не напився і не поліз розгортати подарунки. Вони були усі дорогі, а деякі дорогезні. Чого вартий восьмитомник «Відьмака» Сапковського. Виявляється, Ярік читає… Він як побачив  стос книжок, чомусь згадав про мене й зарепетував: