Кнут Гамсун і суд над ним

7 травня 1945 року, за день до капітуляції німецького Вермахту, на першій сторінці норвезької газети Aftenposten з’явився некролог, якого ніхто не замовляв. Рукопис надійшов звичайною поштою; За 24 години до офіційного завершення війни, коли Німеччина була явно розгромлена, знищена та перебувала в опалі у всіх, її автор вихваляв фюрера Адольфа Гітлера як самотню постать-реформатора, провісника та воїна віри, і завершував так: «Ми, його вірні послідовники, схиляємо голови перед його смертю».

Автором цього меморіалу, опублікованого буквально в останній момент, був не просто якийсь літератор, а тим більше «найнятий говорун». Він був найважливішим письменником Норвегії, неперевершеним авторитетом, лауреатом Нобелівської премії, перекладеним більш ніж на тридцять мов; людина, про яку його норвезький колега Сіґурд Гуль[2] сказав: «...сильний, як велетень, із розумом, який може вловити все, і з художнім чуттям, сприйнятливим до всіх настроїв, від найменших і найтонших до найбільших і наймогутніших.» Під останнім некрологом автор власноруч написав ім’я: Кнут Гамсун.

Як це могло статися? Його шанувальники і його судді, яких раптом, у час презирства, стало дуже багато, дивувалися. Чи це можливо, запитували не лише його співвітчизники, а й багато його читачів у всьому світі, що цей великий письменник — «сприйнятливий до всіх настроїв» — охоче подарував слово людині, злочини якої давно викрито? Як це пояснити, запитувала приголомшена публіка, що такий унікальний суддя характеру, цей хитрий скептик, цей вмілий шукач, який дослідив усі різновиди хитрощів у світовому бродяжництві, настільки фатально помилився, що у віці 87 років його слід звинуватити у державній зраді? Кожен, хто не судив занадто швидко, хто хотів зрозуміти, перш ніж судити, стикався із загадкою, гамсунівською таємницею помилки та провини.

Що передує цій таємниці, що вона тягне за собою, що вона розкриває та залишає в темряві, — показано у книзі, яка давала мені поживу для роздумів протягом тривалого часу: «Суд над Гамсуном» Торкільда ​​Хансена[3].

 Датський автор, який уже турбував скандинавську совість своєю розповіддю про датсько-норвезьку работоргівлю, намагається не що інше, як знову відкрити справу Гамсуна, яка була закрита із полегшенням, і зробити відкритим процес щодо ставлення та дії національного ідола. Але чи здатний Гамсун на відкриту справу? Хіба величезна література про останні роки Гамсуна у всій час не дала остаточного вироку? Чи може, його імідж, так би мовити, ще похитнутися?

Торкілд Хансен доводить — і надзвичайний резонанс на його книгу в скандинавських країнах підтверджує — що справа Кнута Гамсуна досі не закрита: вона виписується і як виклик, і як модель для трагічної помилкової здатності людини в екстремальних ситуаціях. Він доводить це за допомогою джерел, які раніше були доступні тільки йому. Він цитує три сотні досі не опублікованих листів Марі та Кнута Гамсунів; він дозволяє говорити закритим судовим документам; він використовує стенограми розмов із психіатричної установи, де Гамсуна перевіряли на предмет його психічного стану, і, нарешті, він наводить раніше невідомий щоденник літнього письменника та низку свідків, які є чим завгодно, але не розібраними.

Тут він просто дотримується констатації фактів, але не обходиться без того, аби все зрозуміти — він знову збирає і просіює відомий гігантський матеріал і систематизує його в розумінні свого доказового наміру; як підтверджує давній письменницький досвід, мова йде не так про «субстанцію» – вона доступна кожному – як про власні інвестиції, а це означає: управління, саморекламу та мистецтво інтерпретації. Він поширює сучасні історичні знахідки та звертається до юридичних і політичних діагнозів, він присвячує себе сімейній історії із таким самим запитальним ставленням, як епічні особистості письменника, він цитує – довіряючи їхньому значенню – подружні переживання, атмосферні умови та напрочуд виснажливі прогнози погоди; нічого не залишено, усе об’єднано, зв’язано в монументальний твір, який об’єднує все, що стосується і може стосуватися Кнута Гамсуна.

Але що ми тепер дізнаємось? Що Торкільд Хансен сприяє корекції звичного для нас образу Гамсуна? Рання сприйнятливість Гамсуна до націонал-соціалізму добре відома; ще в 1934 році він висміював противників Гітлера. Хансен знаходить причину такої сприйнятливості не стільки в особистості письменника, скільки в його ставленні, у його переконаннях. Без винятку найважливіші персонажі Гамсуна представлені в ролі антигероя; це самотні, розчаровані, хитрі, а часом і злі люди від слабкості — отже, аж ніяк не переможці й завойовники, улюблені постаті нових господарів часу. Тут не було однозначності. Те, що було погоджено, — це спільна зневага до цивілізації, спільна ненависть до великого міста, сутужна недооцінка інтелектуалів. Але спорідненість також випливала з більш-менш схожої віри в долю та готовності визнати природу вищим суддею і благовісником: «Благословення землі»[4]. Для Гамсуна, наголошує данський автор, Гітлер був на боці природи; для Томаса Манна близькість націонал-соціалізму до природи означала спробу «завоювати світ під прапором солом’яних дахів, народних танців і святкувань сонцестояння». Зрозуміло, чому Гамсун віддав перевагу посаді хлібороб, а не поет.

Звісно, сама по собі ця угода не робить зрозумілою партійність Гамсуна, його дії у важкі часи, на які окупована країна поставилася з обуренням і гнівом. Гарчливий самітник, який завжди стверджував, що знає різницю між добром і злом, який запропонував власне почуття справедливості навіть прокуратурі — мав свої симпатії та антипатії. Він уперто любив Німеччину і вперто ненавидів Англію. Любов аж ніяк не була просто формою вдячності письменника до країни, де зародилася його міжнародна слава. Для нього Німеччина була селянською нацією, сильною, оригінальною, принаймні пов’язаною з природою, тоді як, на його думку, зло прийшло із Англії: парові машини, вільна торгівля та бухгалтерія. Торкільд Хансен спокійно розкриває всі схильності, які згодом вплинули на рішення Гамсуна, досліджує його упередження, перевіряє свої знання і з психологічною майстерністю описує ситуації, в яких опинилася людина, яку Егон Фріделл[5] порівнював із Гомером.