Лібуше Монікова і точні слова

Вона прийшла у літературу з Праги[1]. Із Праги, якій ми зобов'язані знайомством із Кафкой, Швейком і Яном Палахом[2].

Вона переїхала до Німеччини у 1971 році.

Рідною мовою Лібуше Монікова не видала жодної книги. Німецьку вона не знала. Вона вчичила її у школі і з тих пір закохалася в німецькі мовні словники.

Умоглядна і безладна гра словами і буквами була їй ближче за копання у людській душі, а різноманіття мов — важливіше за темні глибини свідомості. Вона прагнула знайти точні слова для назви предметів і процесів, а якщо не знаходила цих слів у словнику, то шукала в чужій мові, а якщо не знаходила і там, то вигадувала сама. Вона ніколи не переставала вивчати мови. І більш за все її обрадували три читачі, які купили собі енциклопедичні словники, аби прочитати її книгу «Фасад»[3]. Світ — такий, як ми його називаємо.

На початку восьмидесятих років з'явилися дві невеликі книжки Монікової. Картонна обкладинка з червоною каймою — дві історії, опубліковані видавництвом «Ротбух». Вони називаються «Травма»[4] і «Павана за померлого немовля»[5]. Дві історії про трансформацію, лаконічні і повні анархії, чітко вивірені і дуже пишні водночас. Політичною літературою ці історії можна назвати в тому ж ступені, в якому в них використані реальні факти історії суспільства і особистості автора.

Перша книга — «Травма» — присвячена Яну Палаху. Її героїня молода вагоновожата Яна, яку гвалтують, зв'язавши. Її відчай — то відчай зганьбленої Батьківщини Лібуше Монікової. Героїня іншої книги «Павана за померлого немовля» — молода викладачка вузу. Вона відмовляється ходити і сідає в інвалідне крісло, в якому з тих пір і пересувається. Образи цієї книги також повні алегорій.

Мюнхенська змова 1938 року і вторгнення радянських військ до Чехословакії у 1968 — ці психічні травми історії визначали багато в чому характер творчості Монікової. Їх ваговитість, їх земна тяжкість повертали героїв на землю. Політична історія страждань була противагою енциклопедичної легковажності, зухвалій фантазії і трюко-театральності у романах письменниці. Жертви усесвітньої історії ставали її героями. І з ними разом — всі страждаючі, принижені, бездомні: собаки, жінки, інваліди, слабаки. Фільм про Гренландію, який вона зняла для другого каналу німецького телебачення ЦДФ за мотивами свого романа «Лід що дрейфує»[6], вийшов документальною розповіддю про повну позбавлень життя гренландських їздових собак.

Вона була патріоткою Центральної Європи, сліпо і беззастережно закохану в центроевропейскую ідею. Історію втрат цього зганьбленого регіону її персонажі розповідають у чорно-білих тонах, рубаними фразами. Затиснуті між Росією і Заходом, вони лякаються то одних, то інших… Герої книг Монікової сиплят сіль на рани історії своїх народів і країн, раз у раз збиваючись на анекдоти, які слугують для них аргументами у суперечках один з одним. Це — освічені базіки і політичні моралісти, майстри упускати шанси...

У «Фасаді» і «Льоду що дрейфує» — говорять, говорять, говорять — із Прагою в серцях і мішаниною дат, імен, фактів історії — язиками, що молотять...

У пошуках загубленої Богемії персонажі Моникової їдуть до Гренландії, Японії та Сибіру, прислухаються до танення глетчерів і перешіптування риб, втрачаючи себе у вавілонському стовпотворінні і порожнечі на вищому освітньому рівні... Вони цитують, травестують, метафоризируют, перефразовують європейську історію, і — не знаходять собі місця і не знайдуть допоки в Празі господарюють чужинці.

Справжнє мистецтво в повній чорного гумору народній літературі Монікової полягає в тому, що вона пише про що завгодно, тільки не про батьківщину.

Делікатність — її світогляд і стилістична особливість її прози.

Останніми роками вона хотіла повернутися до Праги, але все таки залишалася у Німеччині. «Я дуже практична людина», — казала Монікова. У Празі у неї не було навіть квартири. Можливо, і на щастя… Тому що героїня її останнього опублікованого романа «Ніч помилок»[7], яка повернулася після краху комунізму до чеської столиці, майже гине там — в буквальному і творчому сенсі.

До самої своїй смерті Лібуше Монікова працювала (по дві години щодня) над ще одним своїм романом. Він називається «Якуб Брандл». Невеликий фрагмент якого  з'явився у журналі «Акценты» але він так і залишився незакінченим…

Вона померла 12 січня.

«Вона була вільною людиною», — написала про неї Мілена Есенка. Вільною, щедрою, непередбачуваною. Її пристрасть до слів здавалася дивною, її яскравий, з малюнком светр — абсурдним. Вільна і жива людина…

Синтез та переклад О. Апалькова.

За матеріалами наведених першоджерел та публікації  Ірис Радиш у газеті «Цайт».

[1] Лібуше Моникова була чеською письменницею, що публікувалася німецькою мовою. У 1968 році, після вторгнення Варшавського договору до Чехословакії, вона виїхала до Західної Німеччини. Дата і місце народження: 30 серпня 1945 р., Прага, Чехія. Дата і місце смерті: 12 січня 1998р., Берлин, Німеччина.

[2] Ян Палах (11 серпня 1948, Вшетати — 19 січня 1969, Прага) — чеський студент, вчинив акт жертовного самоспалення на знак протесту.

[3] Die Fassade. Hanser, München 1987.

[4] Eine Schädigung. Rotbuch, Berlin 1981.