Господи, що за війна!

Мова йде про твір автора, тексти якого на украінську мову практично не перекладені, а ім'я його мало кому про щось говорить. Звісно – за межами семінарів германістів (та і в цих межах.) Як зазначала у своїй розвідці про Карла Крауса Ольга Федяніна, посилаючись на  іншого письменника, якого у нас теж не дуже рясно перекладали: «На світі існує так багато справедливо забутих літераторів і так мало забутих несправедливо». Але Краус не забутий. Краус не дуже добре відомий за межами німецькомовного світу. Винен він в цьому, зрозуміло, сам – його тексти надзвичайно мало пристосовані для перекладу. Фонетична і семантична його гра словами упакована у навмисно ускладнений синтаксис. Відень початку минулого століття взагалі провокував письменників на витіюватість, а у Крауса,  який обожнював мову, текст сам собі служить освітнім цензом – звичайна людина і не пролізе крізь загороджувальні споруди його словесних пропозицій...

О. А.

Ми знайдемо в літературі групи представників будь-яких професій. Серед військових літописів і хронік задовго до автобіографічних творів Хемінгуея з'явилася легендарна драма Карла Крауса[1] «Останні дні людства»[2], сцени якої, нерідко базувалися на репортажах і цитатах із «Факела»[3], представили універсальну панораму військової й публіцистичної мерзотності.

У драмі діють декілька представників журналістики того часу: Гангхофер, Роду Роду. Відомі журналісти і анонімні військові хронікери ведуть на полях битв абсурдні бесіди («У них тоді спостерігалася сильна слабкість стратегічного моменту»). У фантастично гротесковій «Останній ночі» військові журналісти з'являються між вмираючими та «чоловічими і жіночими протигазами»: «Мені подобається це – стояти ось тут. Я достатньо сміливий, щоби описати цю битву».

У цих рядках знаходить віддзеркалення та гірка іронія, яку Краус вклав в сказані ним самим про себе слова, перефразувавши цитату Шиллера з «Фіесько»[4]: «Я зобразив тільки те, що вони робили».

З особливим недовір'ям і особливою люттю (що виходила з його уявлення про роль чоловіків і жінок) Краус зобразив журналістку, яка довгий час була єдиною жінкою серед військових хронікерів. Мова йде про Алісу Шалек[5], яка невтомно писала для «Нойе фрайе прессе» репортажі, передаючи фронтову атмосферу, насолоджувалася своїм особливим положенням і культивувала його.

Вона з'являється знову і знову в добрій десятці сцен «Останніх днів», саме вона з її продуманим куражем стає символом, квінтесенцією військової журналістики. Шалек народилася в 1874 році. З 1903 року зайнялася журналістикою. Шалек стала публіцистичною знаменитістю, і зустрічі з нею читачів проходили в переповнених залах. Краус, як і в багатьох інших випадках, характеризував цей персонаж, головним чином, за допомогою автентичних цитат. Це дійсно було сказано, хоча звучить часом абсолютно неймовірно. Клаус цілком розумів небезпеку того, що йому поставлять в провину перебільшення: «Я дійсно її цитував, а люди думали, що я навмисно спотворив текст».

Дві особливості військової журналістики Шалек Краус показав з особливою нещадністю. Одна з них – постійне, стереотипне запитання (цілком в рамках тривіально-примітивного психологічного інтересу такої журналістики до «пережитого»), звернене до солдатів: що вони відчувають? «Пан лейтенант, скажіть, що ви думаєте зараз, що відчуваєте?» – «Ви літаєте на бомбардувальнику і які відчуття при цьому отримуєте?» Тобто журналіст не задовольняється тим, наскільки жахливе те, що відбувається, він ще чекає того, щоб кожен, кого він питає, описав це в якихось банальних фразах. Подібне ставлення виглядає тим гротесковіше, чим більш неописуємі стають жахи війни. Врешті-решт, в одній із сатирично загострених сцен, солдат, що заряджає гармату на питання журналістки, що він при цьому відчуває і про що думає, відповідає безпорадно: «Та нічого...» І Шалек розгублено віддаляється із словами: «Зовсім простій хлопець...»

Другий ганебний аспект – це те, що діє на нерви: постійно повторювані слівця «цікаво», «захоплююче» у розповідях про те, що відбувається на війні. «Цікавий транспорт з пораненими». Це –найвищий прояв сліпої цікавості до збирання імпресіоністських спостережень, які повинні декорувати репортаж. Існує веселий малюнок одного солдата, карикатура на Шалек, зроблена на фронті під Ізонцо (його можна побачити у книзі Пауля Шика про Краусе, що з'явилася 1965 року у видавництві «Ровольт» і яка все ще не втратила своєї цінності для читача). Журналістка лежить в дротяних загородах із чорнильницею та папером і пише: «Битва була... Над листком вже стоїть заголовок: «Господи, що за цікава війна!»

Сцени із Шалек, змонтовані із її власних репортажів, показують певні риси її професії, безсмертні риси, які сьогодні впізнанні без особливих зусиль: любительське завзяття стратегічного дилетанта («Одне з головних питань: як і де можна захистити свої позиції»), гордість за тісний симбіоз з військовим апаратом («Обстріл не починали, чекаючи, поки я не дістануся до гори»).

 П'єса Крауса розповідає про давню епоху, і, проте, прозорливість його вражаюча. П'єса дуже актуальна, якщо говорити про те, як те страшне що відбувається, перетворюється на тему для порожнього базікання, а долі так званого «людського матеріалу» – у журналістський матеріал. Вони вже всі зібралися: журналісти, фотографи і ті, що ледве встигли на початок кінця світу дістатися до поля битви – кінооператори.

Аліса Шалек відноситься до тих персонажів драми Крауса, за долею яких він після війни стежив з певним іронічним здивуванням…

Вона перетворилася на сатиричну легенду. Але читачі «Факелу»,  що народилися багато пізніше… дізналися, що в реальному житті Алісу Шалек в 1939 році заарештувало гестапо. На щастя, їй вдалося врятуватися і втікти до Сполучених Штатів. Де вона і померла 1956 року у Нью-Йорку.