Ханс Мангус Енценсбергер Культура ненависті, зворотний зв'язок

Блаженний, хто вірує, що культура може зробити суспільство невразливим до насильства. Художники, поети, музиканти, що творили в стилі модерну, теоретики цього напряму довели зворотне ще  до початку двадцятого сторіччя.[1]

Загальновідомо, у якому захваті вони славили злочинців і героїв-одинаків із сатанинським блиском в очах, як наполегливо закликали до руйнування цивілізації.

Від Парижу до Петербургу інтелігенція епохи, що іменується fin de siecle[2], кокетувала із ідеєю загального терору.

Навіть ранні експресіоністи так само обожнювали війну, як і футуристи.

Після першої світової війни гімни насильству не зазвучали тихіше, швидше навпаки. Тисячі майстрів культури накреслили на своїх прапорах гасло: «Назад, до варварства!»

Писання маркіза де Сада зробилися культовими, поклоніння їм спостерігається і донині. Ернст Юнгер[3] проповідував очисну силу буревіїв сталевих дощів. Селін[4] загравав із антисемітські налаштованим плебейством. Для сюрреаліста немає нічого простішого, заявляв Андре Бретон[5], як вийти із револьверами у руках на вулицю і, закривши очі, пуляти, пуляти, пуляти  у натовп. Але наскільки, сильний культ насильства у європейських авангардистів?

Їх провокації свідчать не тільки про люту ненависть до існуючих порядків, але і про безмежне презирство до себе.

Мабуть, таким чином вони компенсували відчуття власного безсилля.

Провокації допомагали вириватися з лещат модернізації, яка загрожувала авангардистам загальним нівелюванням. Не забудемо і схильності до позерства, яке їм було зовсім не чуже. Нарешті, можна вважати, що вони діяли наче РЛС раннього сповіщення. У їх захопленні – передчуття прийдешнього. Втім, для розпалювання військової істерії їм просто не вистачало опори в масах.

Цього не скажеш про інтелігентиків-комуністів та інтелігентиків-фашистів, які мріяли про поголовну ліквідацію буржуазії, селянства, євреїв, циган та інших – інакодумців.

Югославськая інтелігенція довела, що розпалювання ненависті та ідеологічна підготовка громадянської війни й нині належать до найважливіших завдань діячів культури.

Стандартизація масової культури на Заході призвела до того, що культ насильства і ностальгія по всьому брудному зробилися там загальним надбанням. У результаті – поняття авангардизму набуло зловісного відтінку, чого зачинателі течії, зовсім не чекали. Тоді, на зорі руху, їм і в голову не спадало, що вся ця рать люмпен-інтелігентів сприйме елементарні фантазії буквально і почне імітувати їх.

Тим часом, бійня, різанина, побої стали засобом масової розваги.

Кіно і відео змагаються у тому, аби зробити професійного вбивцю, терориста, який захоплює заручників, убивцю-маньяка героєм дня, а театр, що існує на державні подачки, шкандибаючи позаду штвмпувальної індустрії фільмів-жахів, намагається наздогнати її спектаклями, від який разить кров'ю і лайном.

Пласка «картинка» видає себе за «нещадну конфронтацію, яка «не дасть глядачеві ніяких знижок», за «сміливу провокацію», за «цілющий шок», але публіка легко розпізнає лицемірство, що виряджається в тогу критицизму.

А добрий старий рок плодить тим часом групи, назви яких промовляють самі за себе: «Ворог суспільства», «Вбивця», «Суцільна рубка», «Повна перемога», «Звірячий». «Дебютний» альбом гурту, що іменує себе «Гвинтівки, і троянди»[6], називався «Жадання руйнування» і розійшовся тиражем в п'ятнадцять мільйонів екземплярів.

Вандалізм у ціні і на ринку образотворчого мистецтва.

Музеї купують граффіті найнижчого штибу.

Невгамовне бажання посмакувати жах виставляється напоказ.

Мова, йде, зрозуміло, про опосередковану насолоду, спокуса випробувати його виникає лише завдяки віддаленості від реального життя… Було б наївно шукати причинно-наслідковий зв'язок там, де всього лише прагнення поталанити невимогливому смаку.

Використовуючи атрибутику кумирів, що естетично опустилися, спрагла крові молодь давно не відчуває до нас ніякого пієтету... Транс, в який їх ввергають засоби масової інформації, пояснюється не бажанням наслідувати, а зворотнім зв'язком між віддзеркаленням і дійсністю.

Багатьом з них здається, що вчинені ними злочини зовсім не їх рук справа, що вбивають не вони, а телебачення.

У нездатності відрізнити реальність від «картинки»
знаходять абсурдне підтвердження теорії наслідування.

 Спотворюючи особистіять, яка втратила реальні риси, її двійника, телебачення, радіо, газети наче доводять, що вона проте існує.

 Це наслідок того патологічного самоствердження, діагноз якому встановила Ханна Арендт[7].

Сьогодні будь-який недоумкуватий може побачити себе на першій шпальті «Нью-Йорк Таймс» із наповненою бензином пивною пляшкою в одній руці і витягнутою у фашистському вітанні інший, а увечері у програмі новин помилуватися результатами своїх діянь, здійснених напередодні, – палаючими будинками, знівеченими трупами жінок і дітей, стурбованими виразами облич генералів-миротворців.

Так телебачення перетворюється на суцільні гігантські граффіті,
у протез, яким заміняє особистість собі роз'їдене аутизмом  Я.

Переклав О. Апальков.