Аутсайдерство Германа Ленца

Не випадково Петер Хандке[1], який в 1966 році вчинив скандал, звинувативши письменників ггруппи 47 «у письменницькій імпотенції», у 1973 закликав читати Германа Ленца.

 «Запрошення читати Германа Ленца», — саме так називалася стаття Хандке, в якій він хвалив письменника, тоді ще тільки чекаючого широкого визнання (п'ять років потому він отримає премію Георга Бюхнера — найпрестижнішу західнонімецьку літературну премію).

 Ніхто із сучасних німецьких письменників не був таким яскравим антиподом провідних авторів «групи 47», як Герман Ленц.

Він і Генріх Белль[2] з певної точки зору прямо протилежні один одному. Якщо Белль завжди знаходився в епіцентрі соціально-політичного життя, то Ленц, як він сам підкреслював в своїй промові на врученні йому премії Бюхнера, віддавав перевагу «перечекати осторонь, вслухуючись у себе».

Там, де Белль малює історію жирним контуром, Ленц воліє передавати атмосферу, півтони, гру світла і тіні, віддає перевагу суб'єктивним ракурсам.

Все життя Ленца, якщо виключити роки війни, пройшло у Штутгарті, де він народився і виріс. Затим — у Мюнхені, куди переїхав в 1975 році.

«Штутгарт, твої вулиці», — так називається збірка  його статей та есе, що вийшла у світ 1975 року. Мансарда в рідній домівці бала тою баштою із слонячої кістки, в якій ріс і формувався письменник.

У романі «Новий час» він описує переїзд до Мюнхена.

Мало знайдеться сучасних письменників, романи яких так само буквально базуються на реальних автобіографічних подіях, як у Ленца.

Свого ліричного героя (його друге «я») він назвав Еугеном Раппом. Решта персонажів його романів — не «герої», а звичайні люди, що відрізняються «особливою людяністю».

І вже самі назви його книг — «Щоденник життя і вживання» (1978) або, наприклад, «Чужак» (1983) — говорять про аутсайдера, який живе на периферії і описує свій внутрішній світ.

Вони чарують читача не стільки  драматичними діями, як змістом та ефектом образної мови, особливої.

Окрім автобіографічних романів, Герман Ленц писав і повісті.

Одна країна і дві епохи символізують його таємні мрії про те, де і коли він хотів би жити: австро-угорська монархія, епоха бидермейера і кінець століття. Ностальгічна атмосфера імператорського Відня дуже точно гармонує з його елегійним поглядом на світ.

Проте ні тяга до самоти, ні постійне звернення до минулого не слід розуміти як втечу від дійсності.

Правоту цього твердження особливо наочно показує роман-трилогія «Внутрішній район» (1980). Це історія дипломата фон Сі, який виявляється замішаним у змову проти Гітлера, на тлі його відносин із дочкою Марго. Конфлікт поколінь і опір безумству, яким уражена епоха, визначають реалістичність цього твору.

Літературна агресивність для автора так само чужа, як помилковий пафос і политико-пропагандистські заклики. Не Шиллер, а Мьоріке його літературний передвісник. У своєму есе «Жити і писати» (1986) Ленц виступає на захист такої літератури, яка вічна і живе «мрією, що розмиває всі елементи часу». Для Мьоріке таким островом мрії став острів Орплід. «Ти — Орплід, моя земля /Сяє далечінь», — писав поет. Ці слова міг би написати і Герман Ленц, которий помер 12 травня 1998 року у віці 85 років.

Джерела:

Вальтер Хінк, «Франкфуртер альгемайне цайтуиг»; Г. Ленц, «Жити і писати» (1986).; Themenheft: Hermann Lenz, Text und Kritik Heft 141, Januar 1999,

[1] Петер Хандке (нім. Peter Handke, нар. 6 грудня 1942, Альтенмаркт, Ґріффен, Каринтія) — австрійський письменник і перекладач, нагороджений багатьма преміями. Лауреат Нобелівської премії за 2019 рік.

[2] Генріх Белль (нім. Heinrich Böll, 21 грудня 1917, Кельн — 16 липня 1985, Ланґенбройх) — німецький письменник. Учасник Другої світової війни. Автор антинацистських та соціально-критичних романів, театральних, телевізійних, та радіоп'єс, літературної критики. Нобелівський лауреат (1972).