«Я не побудувала собі навіть ковчега...» (Дещо про поезію Ельзи Ласкер-Шюлер)

1919 року Курт Пінтус[1] укладав свою відому антологію поезії «Сутінки людства», до якої включив і вірші Ельзи Ласкер-Шюлер. Він попросив тоді п'ятидесятирічну поетесу написати коротку автобіографію для антології. І ось що вона написала:

«Я народилася в Табе (Єгипет), хоч і з'явилася на світло в Ельберфельде, в німецькій провінції Рейнланд. До одинадцяти років ходила в школу, потім стала робінзоном, п'ять років прожила на Ближньому Сході і з тих пір влачу жалюгідне існування».

Ельза Ласкер-Шюлер завжди закутувала факти своєї біографії фантастичними легендами, плутала міста, спотворювала дати... Вона називала себе Юсуфом, принцом Таби, і Тіно Багдадським, чорним лебедем, робінзоном або індійцем із звучним ім'ям «Синій ягуар». Їй було то тисяча років, то всього два, і справи земні вона сприймала то як свої власні, то як ті, що не мають до неї ніякого відношення.

 «Я часто вішаюся вночі, – писала вона. – Ось тільки вранці не можу знайти дерева, на якому повісилася. Прошу вас, не говорите нікому про мою невдачу. Хотілося б стати простим пастухом, а не зухвалим на жалість принцом Таби».

Незліченним ролям, які любила грати поетеса і які збивали із пантелику критиків та друзів, схожа її легендарна хустка, в яку вона куталася. Проте постійна зміна маскарадних костюмів несла і свої наслідки. Адже чим більше легенд складається навколо тієї або іншої людини, тим більше вірогідність, що її справжнє життя, її дійсне обличчя зникнуть з поля зору нащадків…

Так вийшло і з Ельзе Ласкер-Шюлер, доля якої була нелегкою: у 1933 році, після приходу до влади націонал-соціалістів, їй довелося покинути Німеччину. Проте у її спогадах залишилися мало не самі лише «художні» історії, притчі та анекдоти. Ось тільки один приклад – з промови Готтфріда Бенна[2] 1952 року: «Ельзе Ласкер-Шюлер у 1912 році мешкала у Халензєє у мебльованій кімнаті. З того часу і до самої її смерті у неї ніколи не було власної квартири. Тільки тісні кімнатки, набиті іграшками, ляльками, плюшевими ведмедями, всяким непотребом. Вона була маленького зросту, тоді ще і худенька, як підліток. Волосся – чорне мов вороняче крило – вона стригла коротко, що у той час було рідкістю. Величезні, темні як ніч очі таїли в собі якусь загадковість, незрозумілість. Варто було тільки тоді (втім, і пізніше теж) вийти з нею на вулицю, як усі навколо застигали і починали дивитися на неї. Вона носила ексцентричні довгі спідниці або брюки, абсолютно немислимі блузи, на шиї і зап'ястях – яскраві дешеві прикраси (браслети, ланцюги), такі ж – фальшивого золота – сережки у вухах і кільця на пальцях. Оскільки вона щохвилини відводила рукою пряди волос із лоба, то ці позбавлені смаку величезні кільця відразу впадали в очі. У неї нерідко не було даху над головою, і вона спала на лавках у парках. Вона завжди, в будь-якому віці і в будь-якому місті залишалася бідною».

Картина, яку намалював через сім років після закінчення війни видатний німецький лірик Готтфрід Бенн, дуже поетична. У неї тільки один недолік: в описі цієї казкової героїні, цієї маленької бродяжки, завжди бідної і безпритульної, не вистачає найважливішого переломного періоду її життя – вигнання з Німеччини і останньої еміграції до Єрусалиму.

Між «таємничим» зникненням Ельзи Ласкер-Шюлер у 1933 році і таким патетичним її поверненням в рідні краї – провалля.

Втім, про духовну батьківщину поетеси говорити не просто. У своїх віршах Ельза Ласкер-Шюлер так-само часто зверталася до єврейських традицій, як і до християнських міфів, східних легенд і казок новітнього часу. Причому кращим синонімом до слова «звернення» буде тут, мабуть, «поворот». Поетеса насправді повертала і перевертала все перераховане на свій власний, неповторний лад. Її оригінальна алітерація примушує згадати про текстові особливості Тори, кабаллистичні метафори і праці іудейських теологів. Проте фігуративное поле у поетеси – інше, її емблеми носять космічний характер. Тому з'єднання слова і зорового образу набуває нове значення, яке лише в поверхневому сенсі пов'язане із стародавньою традицією.

Не випадково, що  саме це стало причиною її розладу з Гершомом Шолемом[3]. Вони зустрілися в Палестині, і після цієї зустрічі Ельза Ласкер-Шюлер записала у щоденнику: «Шолем спробував отруїти мене своєю логікою, спустивши з небес на землю легендарний святий Ізраїль і обрубавши божественне коріння папірусу. Я сказала йому, що брак між дивом і логікою шкільного вчителя – мезальянс. І обурено забралася геть».

Роздратування було обопільним. В одному із листів філософові Вальтеру Беньяміну[4] Шолем так розповів про зустріч з поетесою: «Зараз до Палестини приїхала, як я тобі вже, здається, писав, Ельза Ласкер-Шюлер. Її міркування – якісь інтелектуальні розвалини, у яких витає примара безумства».

Схоже, що із цим визначенням був згоден і Франц Кафка. «Я не виношу її вірші, – говорив він про Ельзе Ласкер-Шюлер. – Їх читання не викликає у мене нічого, окрім нудьги (настільки вони порожні) і огиди (від перенасиченості «художністю»)».

Ну а як сама Ельзе Ласкер-Шюлер відзивалася про свою творчість?

«Я ніколи не намагалася побудувати якусь систему, як це роблять розумні жінки, – писала вона. – І ніколи не прив'язувалася до якого-небудь світогляду, як це роблять розумні чоловіки. Я не побудувала собі навіть ковчега. Я не зв'язана, я вільна...»

«Незв'язаність» ця відноситься і до вибору жанру. Багато прихильників творчості Ельзи Ласкер-Шюлер охоче обмежилися б (як це зробив, наприклад, Готтфрід Бенн) тільки її лірикою. Ну, ще, мабуть, із автобіографічною прозою можна примиритися. А драми – забути за неважливістю, а епістолярний жанр, листи – краще взагалі обійти мовчанням.